Читати книгу - "Диво"

і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягувався й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.

Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.

– Що то? – поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.

– Грамотна від Коснятина.

– Що-о? Як то – від Коснятина?

– Не знаю. Перехопив на путі.

– Де?

– На Волзі.

– Довгі руки маєш. Кому грамотка?

– Князеві Мстиславу.

– Читав?

– Розібрав, хоч і важко.

– Ніяк не навчишся.

– Важко.

– Що писано?

– Прочитай, князю.

Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова: «Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?»

Не став дочитувати, глянув на Ситника.

– Що порадиш?

Той м’явся-терся.

– Кажи.

– Князю, – майже жалібно мовив Ситник, – нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?

– Хіба? – здивувався князь. – А мені здавалося, що ти підказуєш.

– Тільки Ларивон спроможен на таке. Його слухаєш.

– Не Ларивона – бога, – суворо промовив Ярослав, – що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудотворінням…

– Яким же? – швидко спитав Ситник.

– Не знаю. Тобі знати.

– Розпеченим залізом? – так само швидко поспитав боярин.

– Не знаю.

– Коснятин багатий чоловік, – зітхнув Ситник, – підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?

– Хвалився ж своїми людьми!

– Хто встоїть перед пінязем? – знову зітхнув Ситник.

– Переведи його деінде, – сказав князь, – ще далі. В Муром.

– Ага, так.

Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, яку отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати. Отак стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться – згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою – лишишся людиною мудрою.

Лежала постійно на підставці в Ярослава подарована йому Коснятином у день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тоді, як уже сів уперше на київськім столі, немало подивувався тому, що закладки зроблено було Коснятином на тих місцях «Книги царів», де йшлося про царя Соломона, – чи то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмів той по-грецькому. Тоді перечитував кількаразово уподобані слова: «Тож дай слузі свойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добром і лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним народом?»

Але чим далі, тим більше знаходив відповідних слів до подій, які відбувалися навколо нього, відбувалися з ним самим і його князюванням, і все те в місцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробив і не він, а вища воля вказала, куди покласти здоблені емаллю платівки.

Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усі багатства церкви Богородиці Болеславові, вітав прихід польського владці до Києва, втік потім з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, і той умер на чужині: «Священикові ж Абіятарові повелів цар: іди ув Анот, свій хутір, бо й ти заробив смерть. Та сьогодні тебе не страчу, бо ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, і все, що витерпів отець мій, терпів і ти з ним».

Поставити на місце Абіятара Анастаса, а на місце царя Давида – князя Володимира – і все збігається.

Про Святополка:

«І рече йому цар: зроби так, як вій промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Йоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його…»

Йоаб – то Святополк, а два безвинно вбиті – Борис і Гліб. Збігається.

Про Брячислава:

«Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедрон, так зараз – знай се – мусиш умерти; кров же твоя впаде на твою голову».

На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.

Про самого Коснятина:

«Так певно, як живе господь, що укріпив мене й посадив на престолі батька мого Давида, та по своїй обіцянці устроїв мені дом: сьогодні буде страчений Адонія. І дав цар Соломон наказ Банеї, і вбив його той, і вмер він».

Адонія – Коснятин. Банея ж – боярин Ситник. Збігається.

І ще безліч разів, як і в Соломона: «І повелів цар Банеї; він вийшов і стратив його, й той умер».

Де взявся Ситник? І нащо він? Чи послухатися слід було княгиню в її гидливості до пітливого боярина?

Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної кори, щоб