Читати книгу - "Диво"

прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим не надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякії чуда, але це було чи не найбільше.

Між людьми пішов поговір, що волхв – святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.

Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З’явилися знамення на небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.

Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.

– Святий? – князь навіть не здивувався. – Як то?

Але Ситник був переляканий навсправжки.

– Дивись на мене, князю. Поглянь мені в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: святий.

– А ти?

– Не знаю. Вперше в житті не знаю.

– Святому не місце серед людей, – спокійно сказав Ярослав, – нащо його до них пускати?

– Ага, так, – Ситник умирав од задухи. – То що ж?

– Сказано тобі.

– Ага, так…

– Іди…

Той щез, а князь пішов до молитви.

В порубі – незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, ти не бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й не сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і піддані запобігливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) – і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.

Опріч того, коли відбираєш волю в інших, здається тобі, що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, не розбираючи, винні вони чи ні. Але відміряно завжди кожному – лиш на одного. Від народження до смерті.

Згодом спитав Ситника:

– Де святий?

– Тут, у Києві.

– Де?

– Там, де слід. У порубі.

– Приведеш крийома до мене. На Берести.

– Але ж тут нема порубу! – Ситник був трохи ображений: як то так не мати на князівському дворі порубу?

– Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.

– Ага, так. Обох?

– Хто там ще?

– Отрок з ним.

– Отрока пристав на послугу святому.

– Втече, – сказав Ситник. – Як тільки випущу з порубу – втече.

– Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?

– Тож я, князю.

– Всі люди однакові.

– Але ж ти, князю…

– І князь – чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ, – а що може бути вищого за володаря земного й філософа! – так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: «Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанні обов’язків».

– Сова про сову, а всяк про себе, – Ситник усміхався трохи погірдливо, – писано не про нас.

– Грамоті не тямиш і досі? – спитав Ярослав.

– Лічба мені мила.

– Меди продавати?

– Які меди, князю! Тепер не продаю – лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п’ють та їдять.

– Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд у Києві мешкає.

– А по мені – то ніхто ні до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. І так по всій землі. Якби на мене, то дав би я кожному чоловікові властиве число, щоб знати, де, хто і як. І прибуває тоді до тебе воєвода чи тіун і доповідає, що Харько з Вовчої Пущі, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тоді звелить – карати Харька чи милувати, – те й збудеться.

– Де б же ти настачив часу на всіх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у ній щось колотиться, то ще десь хтось голову піднімає.

– Тоді, князю, так: довірені люди. Посадовити скрізь таких сповірених, перевірених, передовірених.

Ярославові набридла балакучість Ситникова. Не звик, щоб той довго затримувався в горниці, ніколи не садовив його перед собою, тримав на ногах, щоб той знав міру, але сьогодні, мовби в передчутті лиха, боярин розбазікався.

– Були вже такі, як ти, – сказав з неприхованою насмішкою, – багато літ тому назад в грецьких містах Кротоні й Мегапонті запанували філософи, що над усе ставили числа. Під приводом обожнювання лічб філософи оголосили реєстрацію всіх чоловіків, при тій оказії ув’язнюючи запідозрених у бунтарських задумах…

– Оце ж і я…