Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

Глава 32 Коло чотирьох сил, частина 1

У косих сонячних променях червоні квіти палали немов маленькі  чарівні вогники: перехід переніс їх на макове поле, що розділяє Рандагайл і Бренглак.

Вилетівши з порталу, Веда і Х'ярго не втрималися на ногах і покотилися по траві, зім'явши ряд крайніх квітів.

– Сонце! – перелякано  вигукнула Веда, намагаючись прикрити Х’ярго собою від теплого марева. 

– Нічого! – засміявся він, стрімко перевертаючись і притискаючи Віду до землі вагою свого тіла, – я такий старий, що витримаю і сонце. Це, звісно, неприємно, але – не смертельно.  До того ж воно західне...

Кілька миттєвостей вони невідривно дивилися одне одному в очі, потім швидко і жарко поцілувалися.

– Невдалий час, – сказав Х'ярго, схопився на ноги і простягнув Веді руку. – Твоя рідня відкрила полювання. Потрібно поспішати.

– А ще кров на губах... – пробурмотіла Веда, піднімаючись і нишпорячи очима по траві в пошуках кинджала, що випав з її рук. 

Але той, виконавши своє завдання, знову перетворився на шпильку, і Веда звично пристебнула її до вивороту футболки.

Навколо панували спокій і тиша.  У макових заростях ліниво щебетав якийсь птах.

– Це  ж Рандагайл! – здивувалася  Веда, вказуючи на ліс, що темнів на далекому горизонті.

– Рандагайл...

– Чому ми опинилися тут? Я уявляла інше місце...

– Потім про це подумаємо... Тепер ходімо! Випробуємо   щастя у перевертнів... –  сказав Х’ярго.

І вони швидко попрямували у напрямку  лісу.

Веда скоса поглядала на  гарне, зосереджене обличчя вампіра, на підсохлу кров і страшні синці від ланцюгів. 

Як він їй подобався! У неї навіть коліна підгиналися й долоні холоділи від того, що він поруч. Їй ніхто й ніколи так не подобався! Тільки Гнат. Але Гнат – то минуле, а Х’ярго, ймовірно, – майбутнє...

–  Думаєш, буде погоня? – Веді хотілося чути його голос.

– Так. Вони підуть на все, щоб повернути тебе додому і десь замкнути до сонцестояння... – відповів той  і прислухався.

Але ранковий світ залишався спокійним і безтурботним.

– Занадто тихо...  Хвилююче тихо…

– Виходить, тепер ми разом, – раптом  сказала Веда і сама злякалася того, що сказала.

– А ти насправді цього хочеш? Чи піддалася пориву? – запитав Х'ярго і додав: –  Ти імпульсивна, а ще –  вперта!

– От не знаю, чесне слово! Але ні про що не шкодую, – відповіла Веда, не бажаючи приховувати від нього своїх сумнівів або підозр, – Можливо, після пожалкую. І якби мені дали новий вибір, я б вчинила так само... ні, звільнила б тебе ще швидше, не стала б чекати цілий день... Ніколи не пробачу їм того, що вони над тобою знущалися! Зрештою, якщо постраждала  – я, то й вирішувати твою долю повинна була я! Тільки я, і ніхто інший! Нехай сімсот років тому я її вирішила якось по-дурному, треба ще згадати, чому, але  тепер... – Веда гнівно роздмухала  ніздрі.

Х’ярго ласкаво посміхнувся і похитав головою.

– Гірські шамани не відмовляться від своєї королеви. У тому, що трапилося, за їхнім розумінням, винен лише я один. Так заморочив тобі голову, що чари й донині не розвіялися, тому ти не цілком адекватна і не розумієш, що робиш.

– Справді? – запитала Веда і з лукавою усмішкою підняла до нього обличчя.

– А сама як гадаєшь? 

Вона знизала плечима і зітхнула.

– Мені добре, тому що ти поруч.  Це те, що я зараз відчуваю. Дивно, але я страшенно скучила за тобою... Навіть дивно, як сильно я за тобою скучила, з огляду на те, що ми, начебто, майже незнайомі! У цьому житті... Бо в минулому – це була не зовсім я.

Х’ярго мовчав.   

– Якщо дорога привела нас сюди, то, мабуть,  саме тут зараз безпечно. Ажей допоможе. Неодмінно допоможе.  А після сонцестояння подивимося, хто правий!

– Я не знаю Ажея особисто, але його батько був моїм другом.  Вампіри і перевертні завжди жили в мирі. Тут недовго буде безпечно. Це межа між землями... Нам же потрібно потрапити у світ людей, а звідти до хранителів переходів і довершити все, що потрібно довершити... – і Х'ярго похитнувся, наче в нього підкосилися ноги.

– Ти ще дуже слабкий! – Веда подивилася на свою долоню, забруднену кров'ю, яка все ще продовжувала витікати з рани, і протягнула її Х’ярго, – Це допоможе? 

– Ні, – він накрив її долоню своєю, трохи потримав і прибрав – кров перестала текти, рана затягнулася. – А тепер йдемо швидше.  Часу обмаль. Шамани скоро оговтаються...

Веда із задоволенням вдихнула запах вологої хвої, що повіяв їм назустріч.

– А що необхідно довершити?   

Але Х’ярго не встиг відповісти. Швидка тінь промайнула на золотисто-рожевому полотні заходу сонця і незабаром набула обрисів знайомої колісниці, запряженої вогненним птахом.

– Олфи! – вигукнула Веда перелякано. 

– Не бійся.  Я ще не помер, – сказав Х'ярго, – Дізнаємося, що за лихо його сюди принесло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍