Читати книгу - "Сповідь"

замку Монморансі своєю вірною, ласкавою вдачею і тією прихильністю, яку ми почували один до одного. Але через свою легкодухість я змінив його кличку на Турка, ніби не існувало сотень собак, яких звали Маркізом, і жоден маркіз на це не ображався. Маркіз де Вільруа, дізнавшись про те, що я змінив кличку собаки, так чіплявся до мене з цим, що я змушений був розповісти за столом про свій вчинок. У цій історії для титулу герцога було образливим не так те, що я дав кличку псові, як те, що я її змінив. На лихо, там сиділо кілька герцогів: герцог Люксембурзький, його син, та й сам маркіз де Вільруа також мав ним стати і тепер став; він злорадно тішився, бачачи, що я загнався на слизьке і яке це справило враження. Кажуть, наступного дня пані де Люксембурґ дуже сварила його за це; коли це правда, можна собі уявити, як це поліпшило мої стосунки з маркізом.

Єдиною підтримкою проти всього цього як у Люксембурзькому палаці, так і в Тампле був для мене тільки кавалер де Лоренці, який заявляв, що він вважає себе моїм другом. Але ще більшою мірою він був другом д’Аламбера і завдяки йому славився серед жінок як великий геометр. До того ж де Лоренці був прислужником чи, точніше, догідником графині де Буффлер, великої приятельки д’Аламбера, і кавалер де Лоренці існував тільки нею і думав тільки про неї.

Отже, я не тільки не знаходив ніякої підтримки, зважаючи на моє невміння триматись при пані де Люксембурґ, але й усе оточення, здавалося, сприяло тому, щоб шкодити мені в її думці. Проте, крім того, що вона захотіла взяти на себе клопоти щодо видання «Еміля», вона дала мені в той самий час ще один доказ своєї прихильності і доброзичливості, який змусив мене думати, що вона хоч і нудьгує зі мною, але почуває й далі до мене дружбу, яку не раз обіцяла берегти все життя.

Як тільки я повірив, що можу покладатися на таку приязнь, я почав з того, що розважив душу, зізнавшись їй у всіх своїх вадах. Адже я тримався з друзями непорушного правила показувати їм себе таким, який я є, не кращим і не гіршим. Я розповів про свій зв’язок з Терезою і про всі його наслідки, не змовчавши і про те, як розпорядився своїми дітьми. Вона прийняла мою сповідь дуже поблажливо, аж занадто, позбавивши мене осуду, на який я заслужив. Але найбільше мене розчулило її ласкаве поводження з Терезою: вона нерідко робила їй маленькі подарунки, присилала по неї, вмовляла приходити частіше, приймала її в замку дуже привітно і часто цілувала при всіх. Бідолашна Тереза аж нетямилася з радощів і вдячності, і, звичайно, я поділяв її почуття. Дружня прихильність пана і пані де Люксембурґ до моєї подруги зворушувала мене ще більше, ніж їхня прихильність до мене особисто.

Досить довго все залишалося в такому стані, але нарешті пані маршалова простерла свою доброту до того, що захотіла взяти з виховного будинку одного з моїх дітей. Вона знала, що я велів покласти мітку в пелюшки старшого хлопчика, зажадала у мене дублікат цієї мітки, і я дав його. Вона відправила Ля Роша, свого довіреного камердинера, на пошуки дитини. Але він нічого не знайшов, хоча з того часу минуло не більше дванадцяти чи чотирнадцяти років. Якби списки виховного будинку велися правильно і якби пошукали як слід, мітка мала б відшукатися. Хай там як, я був менш засмучений цією невдачею, ніж це було б, якби я стежив за долею сина з самого його народження. А якби в результаті пошуків мені видали яку-небудь дитину за мою, сумніви в тому, чи справді це вона, чи не підмінили її іншою, змусили б моє серце стискатися від невідомості, і я не натішився б справжнім, природним почуттям батьківства в усій його чарівності: адже воно потребує, принаймні в період дитинства, підтримки з боку звички. Тривала розлука з дитиною, якої ще не знаєш, ослабляє, притупляє і, врешті-решт, знищує батьківське і материнське почуття. Ніколи так не полюбиш дитину, яку віддали на виховання годувальниці, як ту, що росте у тебе на очах. Ця думка може пом’якшити наслідки моєї провини, зате підсилює її саму.

Тут не зайвим буде зауважити, що за посередництва Терези цей самий Ля Рош познайомився з пані Ле Вассер, яку Ґрімм тримав і далі в Дейлі, неподалік від Шеврета і зовсім близько від Монморансі. Після мого від’їзду саме через Ля Роша я передавав цій жінці гроші, які не припиняв їй надсилати; думаю, він також відносив їй подарунки від герцогині, відтак скаржитися їй не було жодних підстав, хоч вона і скаржилася постійно. Що стосується Ґрімма, то я говорив про нього з пані де Люксембурґ тільки проти своєї волі, тому що уникаю говорити про людей, яких змушений ненавидіти; але вона кілька разів заводила мову про нього, не висловлюючи своєї думки і жодного разу не давши мені зрозуміти, знайома вона з цією людиною чи ні. Так таїтися з людьми, яких любиш і які самі з нами відверті, не в моїх правилах, особливо коли справа стосується їх самих, відтоді я нерідко згадував про обережність пані маршалової, але лише після того, як інші події змусили мене мимоволі подумати про це.

Передавши «Еміля» пані де Люксембурґ, я довгий час нічого не чув про його долю, поки нарешті дізнався, що в Парижі підписано угоду з книговидавцем Дюшеном, який у свою чергу уклав контракт з амстердамським видавцем Неольмом. Пані де Люксембурґ надіслала мені обидва примірники мого договору з Дюшеном, щоб я їх підписав. Я побачив, що почерк, яким вони написані, той самий, що й у листах пана де Мальзерба до мене. Певний, що договір складено з відома і згоди цього сановника, я охоче підписав його. Дюшен зобов’язався видати мені за цей рукопис шість тисяч франків, з них половину готівкою, і, здається, сто чи двісті авторських примірників. Підписавши обидва примірники договору, я відіслав їх назад пані де Люксембурґ на її прохання. Один вона передала Дюшену, а другий, замість того щоб повернути мені, залишила у себе, і відтоді я більше ніколи його не бачив.

Знайомство з паном і пані де Люксембурґ на деякий час відвернуло мене від мого задуму переїхати до провінції, але я не відмовився від нього. Навіть тоді, коли пані маршалова була до мене найбільш доброзичлива, я завжди відчував,