Читати книгу - "Сповідь"

що тільки моя прихильність до неї і до маршала дозволяє мені терпіти все їхнє оточення і заведений у домі лад. Мені було дуже важко узгодити цю прихильність з їхнім способом життя, що не відповідає моїм смакам і шкідливий моєму здоров’ю, якому постійні незручності і пізні вечері ніяк не давали видужати, попри всі зусилля, щоб вони мені не шкодили. Щодо цього, як і в усьому, виявлялася найбільша увага: наприклад, щовечора після вечері маршал, який лягав рано, завжди мало не силою забирав мене, щоб я теж ліг спати. Тільки незадовго до моєї катастрофи він, не знаю чому, перестав виявляти таку увагу.

Ще до того як мені стало помітне охолодження пані де Люксембурґ, я хотів здійснити свій план; але, не маючи коштів, був змушений чекати укладення договору на «Еміля», а тим часом закінчив працю над «Суспільною угодою» і одіслав її Рею, призначивши за рукопис тисячу франків, які він і сплатив мені. Не завадить згадати про один незначний факт, пов’язаний з цим рукописом. Я передав його в ретельно запечатаному пакеті Дювуазену, посланнику кантону Во і капелану голландського готелю: він іноді бував у мене і взявся переслати пакет Рею, з яким підтримував стосунки. Рукопис, написаний дрібним почерком, був зовсім невеликий і не відстовбурчувався з його кишені. Але під час переїзду через кордон пакет чомусь потрапив до рук прикордонних чиновників, які розкрили його, розглянули вміст і, нарешті, повернули Дювуазену, коли він зажадав його як посланник. Це змусило його самого прочитати рукопис, як він мені простодушно сам у цьому зізнався, розсипаючись похвалами і не висловивши жодного критичного чи негативного зауваження, очевидно, вирішивши виступити месником за християнство, коли «Суспільна угода» вийде в світ. Дювуазен знову запечатав пакет і відправив рукопис Рею. Така була в основному його розповідь у листі, коли він надіслав мені звіт у цій справі, і це все, що я дізнався.

Окрім цих двох книг і мого «Музичного словника», над яким я продовжував час від часу працювати, у мене було підготовлено до друку кілька менш важливих статей. Я мав намір випустити їх окремо або в спільному зібранні моїх творів, якщо коли-небудь видаватиму його. Більша частина цих творів ще в рукописі і зберігаються у Дю Пейру; головний з них – «Дослідження про походження мов».[206] Я давав його читати панові де Мальзербу і кавалерові де Лоренці, який добре відгукнувся про нього. Цей капітал я розраховував помістити на ім’я своє і Терези з тим, щоб отримувати з нього довічну ренту, після чого, як я вже говорив, я поїхав би з нею до якої-небудь провінції і там, не хвилюючи більше публіку своєю особою, сам подумував би тільки про те, щоб мирно дожити свого віку, роблячи навколо себе добро, яке мені під силу, і писати на дозвіллі задумані мною спогади.

Такий був мій план, здійснення якого мені полегшила щедрість Рея, про що я не повинен змовчати. Цей видавець, про якого мені в Парижі наговорили стільки поганого, єдиний з усіх, з ким я мав справу, показав себе з такого боку, що я завжди міг тільки хвалити його. Ми, по правді кажучи, нерідко сварилися щодо видання моїх творів: він був легковажний, а я запальний. Але в питаннях оплати, хоча ми з ним ніколи не вкладали формальних контрактів, він був, на мій погляд, сама точність і чесність. Він єдиний, хто щиро признався мені, що йому вигідно мати справу зі мною; нерідко він говорив, що зобов’язаний мені своїм статком, і пропонував поділитися ним. Не маючи можливості вилити свою вдячність на мене безпосередньо, він захотів засвідчити її мені хоч би через мою хазяйку, призначивши їй довічну пенсію в триста франків щороку, а в документі на цей дохід зазначив, що робить це на знак подяки за вигоди, отримані від мене. Він зробив це на самоті зі мною без будь-якого галасу, посвятивши в справу тільки мене, і якби я сам про це все не розповів, ніхто нічого не дізнався б. Я був такий зворушений, що з того часу перейнявся до Рея справжніми дружніми почуттями. Через деякий час він запросив мене бути хрещеним батьком одного з його дітей; я погодився, і тепер я дуже засмучений, що в тому становищі, до якого мене довели, я позбавлений будь-якої можливості виявити свою прихильність до похресниці та її батьків чим-небудь корисним для них. Чому, такий чутливий до скромної великодушності цього книговидавця, я так мало ціную галасливу старанність стількох хитрунів, що урочисто заявляють усьому світові про послуги, які вони бажають мені зробити, хоча я ніколи не бачив цих послуг? Це їхня провина чи моя? Вони марнославні, чи я невдячний? Вдумливі читачі, зважте і зробіть висновок, а я помовчу.

Ця пенсія стала істотною підмогою для Терези і великою полегкістю для мене. Втім, я був дуже далекий від того, щоб особисто користуватися як її доходами, так і всіма подарунками, які вона отримувала. Всім цим вона завжди розпоряджалася сама. Якщо її гроші зберігались у мене, я докладно звітував щодо них, не допускаючи, щоб хоч один льярд був витрачений на наші спільні потреби, навіть коли вона бувала багатшою за мене. «Що моє, те наше, – говорив я їй, – а що твоє, то тільки твоє». Я завжди дотримувався цього правила, яке часто повторював їй. Люди, що мали ницість звинувачувати мене в тому, що я приймав її руками подарунки, від яких відмовлявся, судили про мене по собі і дуже погано знали мене. Я охоче їв би з нею разом хліб, нею зароблений, але ніколи не став би їсти той, який їй дарували. Хай вона сама засвідчить це і тепер і тоді, коли за всіма законами природи переживе мене. На жаль, вона не має ані найменшого уявлення про ощадливість, нічого не береже і дуже багато витрачає – не з марнолюбства чи ласолюбства, а винятково через недбалість. Ніхто не досконалий у цьому світі, і якщо необхідно знайти противагу її чудовим якостям, то хай у неї будуть такі вади, ніж справжні пороки, хоча вади ці й завдавали нам обом ще більше шкоди. Важко уявити собі, які зусилля я докладав, щоб скласти для неї, як колись для матусі, трохи грошей про чорний день. Але всі мої зусилля були марними: ні та, ні та ніколи не погоджувала свої витрати з доходами, і, попри всі мої зусилля, гроші незмінно закінчувались, ледве з’явившись. Хоч як скромно