Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

відмови на побачення. Мене хочуть примусити мовчати. Цим органи КДБ прямо визнають тяжкий стан Леоніда Івановича Плюща, і весь мій попередній досвід це підтверджує.

Я опинилась у становищі, в якому всі мої дії впираються в дії MB, бо й ВВІР, і спецпсихлікарня закріплені за цим відомством.

Я хочу розірвати це зачароване коло. Я прошу про допомогу. Я з усією відповідальністю заявляю, що йдеться про людське життя.

   Житникова

Невдовзі надійшла і «відповідь».

Знову через «посередника». Від імені заступника Андропова мені запропонували зайнятись оформленням опікунства — мовляв, тоді можна буде і говорити про виписку. Конкретнішу відповідь обіцяли дати з дня на день. Іноді навіть йшлося про те, що Льоню, можливо, випустять у кінці січня. «Можливо» звучало навіть як «майже напевно».

І хоча інстанція, яка це обіцяла, називалась дуже поважно, я знала, що вони щось відтягують, готують пастку. Як з’ясувалось згодом, коли ми вже були тут, на Заході, треба було тільки відтягнути час: виявляється, якимось «сотим» пунктом у переговорах Брежнєва з Фордом у Владивостоці було й питання про Льоню. Форд щасливо поїхав назад, знову було «скріплено» дружбу між американським і радянським народом, і все залишилось, як і було.

Я все-таки вирішила послухатись поради «доброзичливця» з КДБ і спробувати оформити опікунство. Та виявилось, що це не так просто.

Голові

Дарницького райвиконкому м. Києва

ЗАЯВА

Я забираю назад свою попередню заяву у Дарницький райвиконком з проханням про опіку над моїм чоловіком Плющем Леонідом Івановичем, що на даний час перебуває у спецпсихлікарні (м. Дніпропетровськ, п/я ЯЕ 308/РБ).

Причина відмови: оскільки опікунство означає визнання наявності психічного захворювання у підопічного, я відмовляюсь від опікунства, оскільки не визнавала, не визнаю і ніколи не визнаю, що мій чоловік — душевнохворий, не погоджувалась, не погоджуюсь і не погоджусь ніколи з поставленим йому діагнозом.

16.1.75 р.

   Житникова

Мені пояснили процедуру оформлення: я повинна сама подати в суд заяву про те, що визнаю свого чоловіка за хворого і прошу передати мені його під опіку. Але й це не вирішувало питання, оскільки мою заяву могли прийняти, визнати його на цій підставі за божевільного, і одночасно не передати мені під опіку. Підстави для цього були: моя «політична неблагонадійність» і «ледарство».

УРИВОК ЗІ СТАТТІ Т. ХОДОРОВИЧ І Ю. ОРЛОВА

«З Леоніда Плюща роблять божевільного. Навіщо?»

… Півгодинне побачення 10 лютого 1975 року. (Побачення дозволили, незважаючи на те, що оголошено карантин. Що б це мало значити?)

Заводять Леоніда Плюща. Обличчя набрякле, з червоними плямами, очевидно, це сліди того, що він тільки-но перехворів на бешихове запалення. Але не це найголовніше.

Найголовніше нове і воно лякає, — порожні очі, що нічого не висловлюють: безглуздий, позбавлений інтелекту погляд; цілковита відсутність емоцій; байдужість і млявість. Навіть коли побачив дружину, погаслі очі не пожвавішали, вираз обличчя не став осмисленим.

Плющ мовчить, нічого не розповідає, ні про що не питає, навіть про дітей.

— Ти погано себе почуваєш?

— Все добре.

— У тебе болить серце?

— Все добре.

— Температура?

— Все добре.

Це не він! Це — психічно хвора людина. Чи це зворотній процес? Чи стане він таким, як колись?

З коротких відповідей — і тільки на прямо поставлені запитання — дружині вдається дізнатись таке:

Леонід Плющ, як і раніше, перебуває в тій самій палаті, серед буйних божевільних. Не гуляє — холодно, взагалі не хочеться, «важко це все». Читати не може, писати листи також. Увесь час лежить, багато спить. Двічі на день приймає по три таблетки якогось препарату.

Ось і все.

Після побачення відбулась розмова Т. Житникової з головним лікарем Прусом.

— У зв’язку з погіршенням психічного стану Вашого чоловіка ми перевели його в палату під наглядом.

— У чому виявляється це погіршення?

— Ви ж самі скаржитесь, що не отримуєте від нього листів. Він не хоче писати — це і є симптом погіршення. І ще млявість. Ви ж самі щойно в цьому переконались.

(Так ось чому дали побачення навіть під час карантину!)

— Але ж такий стан у нього починається тільки після введення лікарських препаратів! І, крім того, хіба «мляву» людину треба класти разом з агресивними хворими?

— Ми не зобов’язані звітувати Вам про свої дії, лікування, діагноз: у нас інструкція.

Вдома Т. І. Житникову чекала відповідь від заступника начальника медвідділу Міністерства внутрішніх справ СРСР Попова:

«Повідомляємо Вам, що психічне здоров’я Вашого чоловіка справді дещо погіршилось. У зв’язку з цим його було покладено в палату під наглядом (а не камеру, як Ви її назвали). Перебування в цій палаті ніякої небезпеки для його життя і здоров’я не становить. Лікування його здійснюється за медичними показниками. Дози лікарських препаратів йому призначаються з урахуванням його психічного і соматичного стану і не можуть викликати будь-якого погіршення його здоров’я. Відомості про його здоров’я Ви регулярно отримуєте у розмові з лікарями і на побаченнях».

… І знову пишу листи, пишу сама, пишуть друзі, звертається до всього світу Сахаров.

Реакція однозначна — шантаж.

Після побачення хотіла одразу ж поїхати у Москву. Приходжу на вокзал — квитків на московський поїзд немає. Через три години будуть два транзитних. Ходжу по місту — стежать, як звичайно, філери ті самі, що й раніше, впізнаю їх з обличчя. Цього разу приїхала зі мною Тамара Лєвіна з Харкова, близький наш друг, вона хотіла спробувати побачити Льоню. Надворі холодно, нікуди дітись. Вирішили зайти в кінотеатр погрітись. У черзі по квитки ззаду стала жінка-філер. Тамара обернулась до неї: «Підемо в кіно?» — «Так», — радісно відповіла та (вони ж теж мерзнуть, ми хоч іноді можемо в кафе зайти, а їм, видно, не можна, стирчать за дверима).

Тому коли стояли у касі по квитки на Москву, не дивувались, бачачи філерів. Дивно було те, що касир довго не видавала квитків. Поїзд мав уже рушати, коли вона, вибачаючись (було видно, що й сама вона нічого не розуміє), сказала:

— Вибачте, але чомусь сказали не продавати квитків.

Стало ясно, що до Москви не випустять. Довелось їхати додому.

Вирішила обов’язково з’їздити у Москву, звернутись безпосередньо у Міністерство внутрішніх справ. Врахувала дніпропетровський досвід: вирішила їхати автобусом, який не доходить до Москви, а тільки до Орла. 1 вже звідти добиратись до Москви. Квитки купувала Клара Гільдман, вона також вирішила їхати зі мною «на всяк випадок». Все розіграли, як у дешевому детективі. Я підійшла до автобуса без речей