Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Роздвоєність ставала все нестерпніша. Ходити щопонеділка на політзаняття, товкти, як папуга, ідіотизм офіційної пропаганди, слухати лекції про «націоналістів-сіоністів», мовчати, коли паплюжать Солженіцина і Сахарова, а увечері читати того самого Солженіцина і привозити самвидав з листами Сахарова.

Звільнилась — стало легше на душі. Вирішила шукати якусь ручну роботу, не пов’язану з жодною ідеологією.

…

На початку серпня Льоні перестали вводити інсулін, в останні дні він уже був у передшоковому стані. Почали давати трифтазин.

Сонний, млявий, але все-таки легше, аніж з інсуліном та галоперидолом.

У камері душно, прогулянка одну годину. Одяг (піжаму й нижню білизну) пере сам в умивальнику, сушить на ліжку.

Запропонувала передавати білизну частіше — не хоче: краще казенна, її все-таки міняють. Запитую про однокамерників:

— Всіх їх мені дуже шкода.

Трифтазин все збільшують, вже дають по 45 міліграмів на день. Погано з зором — важко читати.

Начальникові медвідділу МВС УРСР

ЗАЯВА

Мій чоловік, Леонід Іванович Плющ, з 15 липня 1973 р. перебуває у спеціальній психіатричній лікарні м. Дніпропетровська.

З 29.11.74 року його стан різко погіршився у зв’язку з тим, що йому вводять неприпустимо великі дози трифтазину.

Оскільки рік тому аналогічні ін’єкції галоперидолу довели його до майже цілковитої втрати життєздатності — він не міг розмовляти, читати, писати, рухатись, — я почала побоюватись, що і цього разу його хочуть довести до такого самого стану.

Мої побоювання цілком підтвердились, коли 13 грудня від імені начальника закладу мені запропонували з’явитись наступного дня, тобто 14 грудня. Але й 14 грудня побачення не дали. Не побачила я і підполковника Пруса, оскільки він, як повідомив медичний персонал, терміново поїхав у відрядження. Жодна з причин, з яких мені відмовили дати побачення, достовірною не видається. Достовірне для мене інше: мого чоловіка знову довели до такого стану, що мені бояться його показати. Підставою для моєї впевненості є ще й те, що упродовж місяця я не отримала від нього жодного листа.

З огляду на те, що останнім часом я зверталась у різні радянські інстанції із заявами про виїзд за кордон, я розцінюю теперішній стан мого чоловіка як відповідь органів ДБ на моє законне право на еміграцію, як шантаж і залякування, як психологічний тиск на мого чоловіка. Я розцінюю це як практику заручників: мій чоловік перебуває в руках МВС — організації, нікому не підзвітної. Увесь мій досвід трирічної боротьби за звільнення Плюща і захисту його прав і людської гідності це підтверджує.

Нагадую: Леонід Іванович хворий на туберкульоз, він інвалід, його здоров’я, погане і до ув’язнення, зовсім підірване перебуванням в тюрмі і в спецпсихлікарні. Препарати, які йому вводять, розраховані на тяжкі форми шизофренії.

Леонід Іванович психічно цілком здоровий. Але навіть якщо орієнтуватись на той брехливий і бездоказовий діагноз, який йому поставили в інституті ім. Сербського, то це «шизофренія з млявим перебігом», що не передбачає такого жорстокого курсу «лікування».

Ні Ви, ні Ваші підлеглі не можете гарантувати щасливого кінця з такими препаратами й дозами. Я боюся вже не за здоров’я, а за життя мого чоловіка.

Я вимагаю негайно, упродовж найближчої доби, побачення. У протилежному випадку я збираюсь звинуватити персонал Дніпропетровської спецпсихлікарні у свідомому й навмисному вбивстві мого чоловіка Леоніда Івановича Плюща.

16 грудня 1974 р.

Відповіді не було…

Прокуророві Дніпропетровської області УРСР

ЗАЯВА

Цією заявою прошу розпочати кримінальну справу проти медперсоналу Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні, в якій з 15 липня 1973 р. перебуває мій чоловік Леонід Іванович Плющ.

У мене є всі підстави (аргументи будуть викладені мною під час розслідування) притягнути до судової відповідальності всіх тих, хто мав і має стосунок до утримання і лікування мого чоловіка у згаданому закладі.

Упродовж півтора року мого чоловіка свідомо неправильно лікували. Це дає мені право розцінювати дії медперсоналу лікарні як злочинні і вимагати судового розгляду їх.

Конкретно прошу розпочати кримінальну справу за ст. ст. 165 і 172 КК УРСР щодо начальника Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні (м. Дніпропетровськ, ЯЕ 308/РБ) підполковника медичної служби Пруса Ф. К., проти закріпленого лікаря мого чоловіка, начальника 9-го відділення лікарні Часовських Л. О.[22], проти колишнього закріпленого лікаря мого чоловіка, начальника 12-го відділення цієї ж лікарні Каменецької Е. П.

Методи і тривалість (півтора року) лікування, а також умови, в яких воно проводиться, свідчать про те, що тут йдеться не про професійну помилку, що не карається кримінально. Йдеться про умисне руйнування фізичного і психічного здоров’я Л. І. Плюща посиленими дозами медичних препаратів упродовж тривалого часу в антисанітарних умовах.

За час перебування в лікарні у мого чоловіка з’явились болі в шлунку і в серці; введення препаратів не раз викликало у нього набряки і пригнічений психічний стан. Здоров’я його руйнується, життя під загрозою.

Неодноразово я закликала до гуманності й милосердя. Але у відповідь не було навіть і краплини співчуття. Тепер я покладаюсь на Ваше негайне втручання.

20 грудня 1974 р.

   Житникова

Одночасно з цим я звернулась у міжнародні асоціації юристів й асоціацію лікарів-психіатрів:

…Я звертаюсь саме до цих організацій, бо йдеться зараз не про захист прав людини, а про цілком конкретні порушення прийнятих у всьому цивілізованому світі (також і в Радянському Союзі) законів, що стосуються юрисдикції й охорони здоров’я.

Я не сумніваюся в тому, що і в Радянському Союзі є адвокати, які могли б представляти у суді мої інтереси, як це буває у тих випадках, коли вони захищають інтереси приватної особи в її конфлікті з державною установою. Є і чесні лікарі-психіатри, які розуміють усю абсурдність діагнозу і всю злочинність так званого «лікування». Але ті державні організації, які я звинувачую — поза межами досяжності звичайних громадських інституцій. Це закритий світ, до якого ні достукатись, ні докричатись не можна. І лише тому я звертаюсь до міжнародної громадськості і міжнародних організацій.

Моя мета — здійснення законного права на еміграцію всієї моєї родини.

Еміграція, як було офіційно проголошено відповідальним працівником Київського міського ВВІРу, можлива тільки тоді, якщо (і коли) Леонід Іванович Плющ буде на волі. Але на волі він може опинитись тільки тоді, якщо його визнають здоровим (або таким, що одужав).

Таким чином, все знову зводиться до подій у Дніпропетровську.

Про те, що стан Леоніда Івановича різко погіршився, я роблю висновки з того, що за мною знов почали неприховано й цілодобово стежити. Це почалося одночасно з тим, коли мені відмовили у черговому побаченні.

Отже, мене хочуть залякати, розуміючи, які висновки я зроблю з