Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

якою йшов Джакс, пройшла через Тінуе, як це трапляється з усіма дорогами. Та все ж він ішов далі великим кам’яним шляхом на схід, до гір.

Дорога все йшла вгору та вгору. Він доїв хліб і доїв сир. Допив воду й допив вино. Джакс не один день ішов, не маючи ні того, ні того, а в нічному небі над ним зростав місяць.

Коли сили саме почали його покидати, Джакс подолав узвиш­шя та знайшов старого чоловіка, що сидів на вході до печери. Він мав довгу сиву бороду й довгу сіру мантію. Не мав волосся на маківці та взуття на ногах. Очі в нього були розплющені, а рот — стулений.

Коли старий побачив Джакса, його лице проясніло. Він звівся на ноги й усміхнувся.

— Вітаю, вітаю, — промовив він веселим і насиченим голосом. — Ти далеко від усього на світі. Як там дорога до Тінуе?

— Довга, — відповів Джакс. — А ще — важка та стомлива.

Старий запропонував Джаксові сісти. Приніс йому води, козячого молока та фруктів, щоб поїсти. Джакс жадібно поїв, а тоді запропонував старому в обмін пару черевиків зі свого клунка.

— Не треба, не треба, — радісно сказав старий, ворушачи пальцями на ногах. — Але все одно дякую за пропозицію.

Джакс стенув плечима.

— Як хочеш. Але що ти робиш тут, так далеко від усього?

— Я знайшов цю печеру, коли ганявся за вітром, — відповів старий. — Вирішив залишитися, бо це місце ідеально підходить для того, чим я займаюся.

— І що це таке? — запитав Джакс.

— Я слухач, — відповів старий. — Я слухаю речі, щоб дізнатися, що вони можуть сказати.

— А… — обережно проказав Джакс. — А тут гарне місце для цього?

— Вельми гарне. Просто дивовижно гарне, — мовив старий. — Щоб навчитися слухати як годиться, треба спершу опинитися подалі від людей, — він усміхнувся. — Що привело тебе до мого маленького куточка неба?

— Я намагаюся знайти місяць.

— Це неважко, — сказав старий і показав на небо. — Ми бачимо його мало не щоночі, коли погода дозволяє.

— Ні. Я намагаюся його впіймати. Здається, якби я міг бути з ним, то міг би бути щасливим.

Старий серйозно поглянув на Джакса.

— Значить, хочеш його впіймати? Як давно ти ганяєшся?

— Я вже втратив лік рокам і милям.

Старий на мить заплющив очі, а тоді кивнув самому собі.

— Я чую це у твоєму голосі. Це не скороминуща примха, — він нахилився поближче та притулив вухо до Джаксових грудей. Знову заплющив очі на одну довгу мить і заціпенів. — О… — тихо вимовив старий. — Як сумно. Твоє серце розбите, а ти навіть не мав змоги ним скористатися.

Джакс закрутився, трохи збентежившись.

— Перепрошую за запитання, — промовив, — але як тебе звати?

— Не треба перепрошувати, — відповів старий. — Якщо тобі треба почути від мене відповідь. Якби ти знав моє ім’я, то я опинився б під твоєю владою, хіба ні?

— Справді? — перепитав Джакс.

— Звісно, — старий насупився. — Так влаштований світ. Хоча ти, здається, не надто любиш слухати, найкраще поводитись обережно. Якби ти зумів заволодіти бодай шматочком мого імені, ти дістав би величезну владу наді мною.

Джакс замислився, чи не може цей чоловік йому допомогти. Хоча він здавався не надто звичайним, Джакс знав, що і справа в нього не звичайна. Якби він намагався спіймати корову, то попрохав би про допомогу фермера. Але щоб упіймати місяць, можливо, потрібна допомога дивного стариганя.

— Ти сказав, що ганявся за вітром, — пригадав Джакс. — Чи впіймав ти його?

— У певному розумінні — так, — відповів старий. — І в певному розумінні — ні. Розумієш, є чимало способів витлумачити це запитання.

— А ти міг би допомогти мені спіймати місяць?

— Можливо, я зумів би дещо тобі порадити, — знехотя промовив старий. — Але спершу подумай над цим, хлопче. Коли щось любиш, треба пересвідчитись у тому, що це взаємно, бо інакше ти у своїй гонитві за цим спричинишся до не­скінченних бід.

Це Геспе сказала, не дивлячись на Дедана. Вона дивилася куди завгодно, тільки не на нього. Через це вона не побачила, яким враженим, яким безпорадним стало його обличчя.

— Як я можу з’ясувати, чи місяць любить мене? — запитав Джакс.

— Можна спробувати послухати, — майже сором’язливо відказав старий. — Знаєш, слухання творить дива. Я міг би тебе навчити.

— Як довго це тривало б?

— Кілька років, — промовив старий. — Приблизно. Залежить від того, чи є в тебе до цього хист. Слухати як годиться — справа непроста. Але навчившись цього, ти знатимеш місяць із голови до п’ят.

Джакс хитнув головою.

— Надто довго. Якщо я зможу його впіймати, то зможу з ним поговорити. Можу змусити…

— Що ж, у цьому частково й полягає твоя проблема, — зауважив старий. — Ти насправді не хочеш його спіймати. Насправді. Чи підеш ти за ним небом? Звісно, що ні. Ти хочеш із ним зустрітись. Отже, тобі треба, щоб місяць прийшов до тебе.

— Як це можна влаштувати? — запитав Джакс.

Старий усміхнувся.

— Ну, в цьому й заковика, хіба ні? Що ти маєш такого, ­чого може захотіти місяць? Що ти можеш запропонувати місяцеві?

— Лише те, що маю в цих клунках.

— Це не зовсім те, що я мав на увазі, — стиха промовив старий. — Але можна й подивитися, що ти там приніс.

Старий відлюдник проглянув перший клунок і знайшов багато практичних речей. Вміст другого клунка був дорожчий і рідкісніший, але не корисніший.

Тоді старий побачив третій клунок.

— А що у тебе там?

— Я ще не зміг його відкрити, — сказав Джакс. — Вузол мене не слухається.

Відлюдник заплющив на мить очі та прислухався. Тоді розплющив їх і нахмурився на Джакса.

— Вузол каже, що ти його рвав. Колов ножем. Кусав зубами.

Джакс здивувався.

— Так, — визнав він. — Я ж казав, що перепробував усе, аби його відкрити.

— Аж ніяк не все, — глузливо сказав відлюдник. Підняв клунок так, що вузол на шнурі опинився в нього перед обличчям. — Щиро прошу, вибач, — мовив він. — Але чи не міг би ти відкритися? — трохи помовчав. — Так. Прошу пробачення. Він більше так не буде.

Вузол розв’язався, і відлюдник розкрив клунок. Зазирнувши всередину, він вирячив очі та стиха присвиснув.

Однак коли старий розклав відкритий клунок на землі, Джакс мимоволі зсутулив плечі. Він сподівався побачити гроші, само­цвіти, якийсь скарб, який можна було б піднести місяцеві в дар. Але в тому клунку лежали тільки гнутий цурпалок, кам’яна флейта й маленька залізна скринька.

Із них Джаксову увагу привернула лише флейта. Вона була виготовлена з блідо-зеленого каменю.

— Я мав флейту, коли був молодшим, — пригадав Джакс. — Але вона зламалася, а я так і не зміг її полагодити.

— Вони всі добряче вражають, — зауважив відлюдник.

— Флейта непогана, — сказав Джакс, стенувши плечима. — Та яка користь від цурпалка та скриньки, надто малої для будь-якої практичної речі?

Відлюдник похитав головою.

— Невже ти