Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

їх не чуєш? Більшість речей шепочуть. А ці речі кричать, — він показав на кривий цурпалок. — Це, якщо я правильно здогадався, складаний будинок. Теж вельми непоганий.

— А що таке складаний будинок?

— Знаєш, як папірець зменшується щоразу, коли його складають? — старий показав на кривий цурпалок. — Так само зі складаним будинком. Тільки це, звісно, будинок.

Джакс узяв кривий цурпалок і спробував його розправити. Раптом у нього в руках опинилися два шматки дерева, що скидалися на основу одвірка.

— Не розкладай його тут! — крикнув старий. — Я не хочу, щоб під моєю печерою стояв будинок і застував мені сонце!

Джакс спробував зсунути два шматки дерева докупи.

— Чому я не можу скласти його назад?

— Мабуть, тому що не вмієш, — просто відповів старий. — Пропоную зачекати, доки ти не зрозумієш, де хочеш його поставити, перш ніж розкласти його до кінця.

Джакс обережно поклав дерево, а тоді взяв флейту.

— Вона теж особлива? — він підніс її до вуст і зіграв простеньку трель, схожу на спів лежника.

Геспе грайливо всміхнулася, піднесла до вуст знайомий дерев’яний свисток і зіграла: «Та-та-ДІ. Та-та-ДІ».

А як усім відомо, лежник також зветься дрімлюгою. Тож він не літає, коли світить сонце. Попри це десяток дрімлюг злетів униз і приземлився довкола Джакса, глипаючи на нього з ціка­вістю та кліпаючи на яскравому сонці.

— Здається, це не просто собі звичайна флейта, — промовив старий.

— А скринька? — Джакс простягнув руку та взяв її. Вона ­була темна, холодна й така мала, що він міг зімкнути на ній долоню.

Старий здригнувся й відвів погляд від скриньки.

— Вона порожня.

— Як ти можеш це знати, не зазирнувши всередину?

— Послухавши, — сказав той. — Я вражений, що ти не чуєш цього сам. Це — найпорожніша річ, яку я коли-небудь чув. Вона відлунює. Вона призначена для зберігання речей.

— Усі скриньки призначені для зберігання речей.

— А всі флейти призначені для знадливої музики, — зауважив старий. — Однак ця флейта — ще більше. Те саме стосується цієї скриньки.

Джакс на мить поглянув на скриньку, а тоді обережно поставив її й почав зав’язувати третій клунок із трьома скарбами всередині.

— Я, мабуть, піду далі, — сказав.

— Ти певен, що не подумаєш залишитися на місяць чи два? — запитав старий. — Ти міг би навчитися трішечки уважніше слухати. Слухання — це корисна штука.

— Ти дав мені відомості для роздумів, — сказав Джакс. — І я вважаю, що ти маєш рацію: не слід мені ганятися за місяцем. Слід зробити так, щоб місяць прийшов до мене.

— Насправді я не це казав, — пробурмотів старий. Але сказав це зневірено. Хай як добре він умів слухати, він знав, що його тепер не чують.

Джакс пішов наступного ранку — подався вище в гори, слідом за місяцем. Урешті знайшов велику пласку ділянку, що примостилася серед найвищих вершин.

Джакс дістав кривий цурпалок і заходився поступово розкладати будинок. У нього була попереду ціла ніч, і він сподівався, що закінчить це задовго до сходження місяця.

Але будинок виявився набагато більший, аніж він думав, більше схожий на особняк, аніж на просту хатину. Ба більше, розкласти його було складніше, ніж він очікував. Коли місяць досяг зеніту, Джакс іще й близько не закінчив.

Можливо, через це Джакс поквапився. Можливо, він повівся необачно. А може, Джаксові просто не пощастило, як завжди.

Урешті результат вийшов той самий: особняк був величний, здоровезний і широкий. Але не був складений як годиться. Там були сходи, що вели вбік, а не вгору. В деяких кімнатах стін було замало чи забагато. В багатьох кімнатах не було стелі, а високо вгорі виднілося дивне небо, повне незнайомих зір.

Усе в тому місці було трохи схиблене. В одній кімнаті можна було визирнути з вікна й побачити весняні квіти, а по інший бік коридору вікна взялися зимовим інієм. У бальній залі міг бути час сніданку, тоді як у спальні неподалік панували сутінки.

Оскільки в цьому будинку ніщо не було правдивим, жодні двері чи вікна не були щільними. Їх можна було зачиняти, навіть замикати, та в жодному разі не міцно. А ще величезний особняк мав безліч дверей і вікон, тож там було безліч входів і виходів.

Джакс не зважав ні на що з цього. Натомість він дременув на вершину найвищої вежі та приклав до вуст флейту.

У чисте нічне небо полилася солодка пісня. Не проста пташина трель, а пісня, що йшла з розбитого серця Джакса. Вона була сильна й сумна. Вона тріпотіла, наче пташина зі зламаним крилом.

Почувши її, місяць спустився до вежі. Блідий, круглий і прекрасний, постав перед Джаксом у всій своїй розкоші, і Джакс уперше в житті відчув один-єдиний подих радості.

Тоді вони поговорили на вершині вежі. Джакс розповів про своє життя, про своє парі та про свою довгу самотню подорож. Місяць слухав, сміявся й усміхався.

Але врешті тужливо поглянув на небо.

Джакс знав, що це віщує.

— Зостанься зі мною, — заблагав він. — Я можу бути щасливим, лише якщо ти будеш моїм.

— Я мушу йти, — відповів місяць. — Небо — мій дім.

— Я створив дім для тебе, — сказав Джакс і показав на величезний особняк під ними. — Тут у тебе буде вдосталь неба. Порожнього неба лише для тебе.

— Я мушу йти, — повторив місяць. — Мене надто довго не було там.

Джакс підняв руку, неначе захотів його схопити, а тоді ­зупинився.

— Тут час буде такий, як ми схочемо, — промовив він. — У твоїй спальні може бути зима чи весна, як тільки забажаєш.

— Я мушу йти, — сказав місяць, дивлячись угору. — Але я повернуся. Я вічний і незмінний. А якщо ти гратимеш мені на флейті, я приходитиму до тебе знову.

— Я дав тобі три речі, — сказав Джакс. — Пісню, дім і своє сер­це. Якщо вже тобі треба йти, чи не даси ти мені три речі навзамін?

Місяць засміявся, розвівши руки в різні боки. Він був голий як місяць.

— Що такого я можу залишити в тебе? Але, якщо я можу це дати, прохай — і я дам.

Джакс помітив, що у нього пересохло в роті.

— Спершу я попросив би дотику твоєї руки.

— Рука береться за руку, і я задовольню твоє прохання, — місяць потягнувся до нього. Його рука була гладенька й сильна. Спершу вона здавалася прохолодною, а відтак — дивовижно теплою. Джаксові руки вкрилися сиротами.

— По-друге, уклінно попросив би поцілунку, — продовжив він.

— Вуста пробують на смак вуста, і я задовольню твоє прохання, — місяць нахилився поближче до нього. Дихання в нього було солодке, а губи — тверді, наче фрукти. Від того поцілунку Джаксові заперло подих, і його вуста вперше в житті вигнулися в чомусь схожому на усмішку.

— А що третє? — запитав місяць. Очі в нього були темні й муд­рі, усмішка — повна й розумна.

— Твоє ім’я, — видихнув Джакс. — Щоби кликати тебе.

— Тіло… — заговорив місяць і з охотою ступив уперед. А тоді зупинився. — Лише моє ім’я? — перепитав він, узявшись однією рукою за Джаксів стан.

Джакс кивнув.

Місяць прихилився поближче й тепло промовив йому на