Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 66. Месник

Обминаючи перехожих, Рада важко дихала. Нарешті до неї почало доходити усе, що сталося. Вона трималася з останніх сил, аби не розплакатись.

«Леліла… ти за все заплатиш!» — гнів палав у грудях.

Було самогубством вирушати зараз за ворота — без обладунків, пішки, у самий епіцентр битви. Вона й кроку не встигне ступити — уб’ють.

Озирнувшись, Рада помітила групу вершників біля головних воріт. Альбрехт ішов за нею мовчки, і більше не зважав на біль у пораненій нозі.

— Нам потрібні коні! — рішуче звернулася вона до воїнів. — Відчиніть ворота!

— Але… вони наші! Вам туди не можна. — розгублено відповіли ті. Якби не знали, хто перед ними, висловились би набагато грубіше.

— Відчиніть! — голос Ради став крижаним.

— Там триває бій! — спробували зупинити її знову.

— Лікурембо! — закричала вона, піднявши руку.

— Роверетто! — Альбрехт підняв руку з чарівним кільцем, і стало ясно: вони прориватимуться до замку, попри все.

Залізши на чужих коней, Рада та Альбрехт відчули, як гнів закипає кров від гніву.

— Відчиняйте ворота! Це наказ крон-герцога! — гримнув Альбрехт. — Хто не підкориться — відповідатиме за державну зраду!

Він був готовий застосувати заклинання, але не довелось. Воїни, скриплячи зубами, відчинили ворота. Вони знали: якщо з цими двома щось станеться, їх чекає страта. Про смерть нареченої Мерліна тут ще не знали.

Рада та Альбрехт пустивши коней галопом помчали через пустку, ніби не помічаючи бій. Вони були улюбленцями долі, бо жодна стріла їх не зачепила. Рада стріляла закляттями просто з сідла, розчищаючи шлях. Альбрехт прикривав її, забувши про біль у нозі. Якась незбагненна сила вела їх вперед.

Побачивши незахищених вершників, вороги спробували атакувати.

— Морталіо! — заклинання Ради вразило воїна, що замахнувся на її друга.

— Кліпайс! — вигукнув Альбрехт, створюючи магічний щит.

І от — перед ними вже постали руїни замку. Здалеку здавалося, що все погано. Але, опинившись поруч, Рада зрозуміла: все — ще гірше. Школу обстріляли з гармат. Колись білосніжна цегла тепер лежала чорним, обвугленим уламками. Замок був майже зрівняний із землею.

— Як ви могли?! Навіщо?! — Рада кричала, але відповіді не було. — Це ж просто школа!

Вона зістрибнула з коня й кинулася до головного входу. Від нього залишилося лише пів стіни з вибитими воротами. Альбрехт поспішив за нею.

Рада зупинилася в холі. Перед нею — уламки колись прекрасних сходів. Сльози застелили їй очі.

Вона згадала, як нещодавно стояли тут… усі разом.

— ТВАРЮКИ! За що?! ЗА ЩО?! — її крик розлетівся по зруйнованому холу.

Альбрехт не знаходив слів. Його охопили лють і розпач. Він стояв, стискаючи кулаки. Голос Ради віддавався у нього в голові.

— Вони вклали в цей замок стільки душі… А ви… просто зруйнували мрію! — промовив він крізь стиснені зуби.

Рада вже не стримувалась. Вона кричала, проклинала, благала й звинувачувала. Потім опустилася на розбиті сходи й заплакала.

— Ти заплатиш, Морле! Я тобі цього не пробачу! Ця кров на твоїх руках! — голос охрип. — ЛЕЛІЛО! Де ти? Втекла?! Кинула своїх воїнів?! Я зітру з лиця землі весь твій рід!

Альбрехт рвучко обернувся і побачив, що на руїни хтось прокрався з ворожих.

Гнів спалахнув із новою силою. Він не міг пробачити того, що сталося з його братом, з Радою, з усіма…

І тут — щось змінилось. Його свідомість наче прорізала невидима хвиля. Темно-зелені очі хлопця засяяли золотим — такими ж, як у Ради.

Гнів вирував у венах. Невидимий вітер піднявся довкола. Пролунав глухий гуркіт — і їхні тіла спалахнули світлом. З кожною секундою воно ставало яскравішим, поки не поглинуло їхні силуети повністю. Повітря затремтіло. Пил піднявся вихором.

Рада з Альбрехтом кричали, немов поранені звірі, та самих їх уже не було. Пролунав новий гуркіт, і їхній крик перетворився на моторошне ревіння. Перелякані коні розбіглися в різні боки, коли світловий кокон почав затягувати чорний дим — хоч вогню навколо не було.

Коли дим почав розсіюватися, всі погляди повернулись до руїн. Магічний кокон розпався — і з мороку з’явилося величезне біле крило, за ним — таке ж чорне. Ревіння почулося аж до міських стін.

Чарівники й воїни, на стінах, і на полі бою, завмерли, не зводячи очей із клубів диму. Те, що вони побачили цього дня, не забудеться ніколи.

Пролунав ще один оглушливий рев, і два стовпи полум’я злетіли в небо. На руїнах замку стояв величезний дракон — із гострими, мов леза, кігтями та білосніжними шипами вздовж хребта.

Це створіння мало дві голови: одну — чорну з білим малюнком, другу — білу з чорними. Його луска була всуціль укрита незнайомими магічними символами.

Знову пролунало ревіння, і дракон змахнув гігантськими крилами — злетів у небо.

Поле бою спорожніло миттєво. І свої, і вороги кинулись навтьоки, залишивши зброю. Але дракон ніби не помічав їх — для нього люди були як комашня. Його ціль була інша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍