Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

якби могла цим прогнати відсутній погляд у Ретових очах і заповнити болючу порожнечу у своєму власному серці. Хлопчика, щоб був смуглявий, як Рет, і ще одну дівчинку. Ох, ще одну дівчинку, милу, й веселу, й свавільну, й сміхотливу, не таку, як ця недолуга Елла. І чом не міг Господь забрати Еллу, коли вже така його була воля — позбавити її котроїсь дитини? Від Елли вона не мала ніякої радості — тепер, коли не стало Гарні. Але Рет начебто не хоче більше дітей. В усякому разі, він зовсім не заглядає до її спальні, хоч вона тепер ніколи не замикає дверей і навіть лишає їх знадливо прочиненими. Йому це немов зовсім байдуже. Його тепер наче ніщо на світі не цікавить, крім горілки та цієї розчучвіреної рудоволосої жінки.

Тепер він зробився ядучим, тоді як раніше навіть у насмішках його було щось приємне, і брутальним, коли давніше навіть дошкульні його шпички віддавали гумором. Після смерті Гарні багато хто з добропорядних сусідських дам, прихильність яких він завоював незвичайним своїм ставленням до дочки, всіляко силкувалися засвідчити йому симпатію. Вони зупиняли Рета на вулиці, щоб висловити свій жаль, або ж озивалися з-за живоплоту власної садиби, запевняючи, що вони його розуміють. Але відколи загинула Гарні, заради якої він виявляв добрі манери, не стало й самих цих манер. Він без церемоній уривав на півслові вислови співчуття жалісливих сусідок.

Проте, як не дивно, дами на нього не ображалися. Вони розуміли його стан, чи то їм здавалося, що розуміють. Коли він смерком вертався додому, такий п’яний, аж ледве в сідлі сидів, і супився на тих, хто озивався до нього, вони приказували: «Бідолаха!» — і ще дужче намагалися бути добрі й зичливі до нього. Їм страшенно було шкода Рета що серце його розбите, а вдома у нього така кепська розрадниця, як Скарлет.

Кожен знав, що вона холодна й не має серця. Кожного вразило, з якою позірною легкістю вона оклигала після смерті Гарні, і ніхто не задумувався й не хотів задумуватись, як тяжко це їй далося. До Рета з найглибшою симпатією ставилося все місто, хоч він і не знав цього, й не цікавився. А от Скарлет місто просто не терпіло, хоч якраз вона — уперше в житті — тільки рада була б, якби давні друзі виявили їй співчуття.

Тепер, окрім тітоньки Туп, Мелані та Ешлі, ніхто з давніх друзів її не відвідував. Приїжджали у своїх лискучих екіпажах тільки нові друзі, ревно намагаючись засвідчити своє співчуття, силкуючись розважити її плітками про інших знайомих, до яких Скарлет не виявляла найменшого інтересу. Адже всі ці «нові люди» були чужаки, геть усі до одного! Вони не знали її. І ніколи не знатимуть. Вони не мали уявлення, яке було її життя перед тим, як вона посіла ці статки в особняку на Персиковій вулиці. Вони й своє життя, яке було до того, коли у них з’явилися цупкі грезети й карети-вікторії з запрягами породистих коней, воліли обходити мовчанкою. Вони не знали, в якій боротьбі їй довелося вистояти, скільки знегод випало на її долю, скільки всякого вона пережила тож і не могли як слід оцінити і цей величний будинок, і ці гарні вбраний, і це срібло, і ці прийоми. Вони нічого цього не знали. Та воно їх і не цікавило, цих людей бозна-звідки, життя яких слалося наче поверх явищ,— людей, які не мали спільних з нею спогадів про війну, про голод і про відчайдушні змагання щоб вижити, які не мали спільних з нею коренів глибоко в тій самій червоній землі.

Тепер, опинившись у самітності, вона воліла б збувати дні у товаристві Мейбел, Фенні, місіс Елсінг, місіс Вайтінг чи й навіть цієї грізної старої войовниці місіс Меррівезер. Або місіс Боннел, або... та хоч би й будь-кого з давніх приятельок та сусідок. Бо вони знали. Вони знали війну, жахіття й пожежі, вони бачили, як дочасно помирали їхні близькі, вони зазнали голоду й нужди, і злидні стояли в них під дверима. І вони зуміли піднятися з руїн і зіп’ястися знову на ноги.

Якою розрадою було б посидіти з Мейбел, пригадуючи те, що Мейбел поховала дитину, померлу під час розпачливої втечі перед Шерманом. Полегкістю для неї була б присутність Фенні — адже вони обидві втратили своїх чоловіків у чорні дні воєнного стану. З гірким сміхом вона могла б згадати з місіс Елсінг, як та відчайдушно шмагала коня в день падіння Атланти, їдучи через П’ять Променів, коли з візка у неї розсипалася здобич із армійського складу. Приємно було б поділитися думками з місіс Меррівезер, яка мала тепер добрий зиск зі своєї пекарні, приємно було б сказати їй: «А пам’ятаєте, як скрутно було зразу після капітуляції? Пам’ятаєте, як ми не знали, де дістати нову пару взуття? А гляньте тепер, чого ми домоглися!»

Так, це було б приємно. Тільки тепер вона зрозуміла, чому, коли сходяться двоє екс-конфедератів, вони з такою насолодою, з гордістю й тугою розмовляють про війну. То були для них дні випробування на витривалість, і вони склали той іспит. Вони стали ветеранами. Вона теж належала до ветеранів, але у неї не було товаришів по зброї, з якими вона могла б згадати давні битви. О, якби ж то знову опинитися серед людей свого кола, серед тих, хто пройшов через те, через що й вона пройшла, хто знає, як нелегко все це далося — і якою великою часткою душі воно стало!

Але якось так склалося, що ці люди відійшли від неї. Вона розуміла, що сама в цьому винна. Дотепер ці люди зовсім її не цікавили — дотепер, коли вона втратила Гарні коли вона зробилася самітною і пройнятою страхами, і коли напроти неї за розкішним обіднім столом сидів смуглявий, отупілий від пияцтва незнайомець, марніючи у неї на очах.

Розділ LXI

Скарлет була в Марієтті, коли прийшла термінова телеграма від Рета. Потяг до Атланти рушав за десять хвилин, і вона встигла на нього, прихопивши з собою тільки сумочку, а Вейда й Еллу залишивши в готелі під опікою Пріссі.

До Атланти було всього двадцять миль, але поїзд посувався неймовірно повільно у вологому передвечірні ранньої осені, зупиняючись на кожному полустанку. Вкрай наполохана Ретовим викликом, нетямлячись від нетерплячки, Скарлет на кожній зупинці мало не зривалася на плач. Обабіч залізниці тяглися ліси, вже ледь торкнуті втомленою позолотою, видніли