Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

червоні пагорби, пошрамовані й досі помітними серпантинами шанців, колишні стрілецькі редути, забур’янені вирви від снарядів, уздовж колії слався і той шлях, яким відступали з тяжкими боями Джонстонові солдати. Кожна станція, кожне роздоріжжя, що їх оголошував кондуктор, означали назву битви, були місцем сутички. Іншим разом вони викликали б у Скарлет страхітливі згадки, але зараз їй було не до того.

У телеграмі Ретовій говорилося:

«Місіс Вілкс хвора. Приїжджай негайно».

Коли поїзд дотягся до Атланти, запали вже сутінки й місто поглинула мжичка. Тьмяно горіли газові ліхтарі на вулицях, схожі в тумані на жовті кулі. Рет з коляскою чекав її на станції. Обличчя його було таке, що налякало Скарлет ще дужче, ніж телеграма: вона ніколи раніш не бачила в нього такого безвиразного обличчя.

— Вона не?..— скрикнула Скарлет.

— Ні. Вона ще жива.— Рет допоміг їй сісти в коляску й наказав кучерові: — До будинку місіс Вілкс, якомога швидше.

— Що з нею таке? Я не знала, що вона захворіла. Тиждень тому в неї був цілком нормальний вигляд. Щось сталося? Ой Рете, невже це так серйозно, як ти...

— Вона помирає,— сказав Рет, і голос його був такий самий безвиразний, як і обличчя.— І хоче тебе бачити.

— Тільки не Меллі! Тільки не вона! А що з нею трапилося?

— У неї був викидень.

— Ви... вик... але ж, Рете, їй...— Скарлет затнулася. Ця інформація на додачу до попередніх страхів і зовсім збила її з плигу.

— А ти хіба не знала, що вона чекала дитини?

Скарлет не спромоглась навіть похитати головою.

— Ага. Я так і думав. Вона таки не сказала нікому Хотіла зробити несподіванку. Але я знав.

— Ти знав? Але ж не могла вона тобі сказати!

— Їй і не треба було казати. Я й без того знав. Вона була така... щаслива ці два місяці, що ніякої іншої причини тут і не могло бути.

— Але ж, Рете, лікар їй сказав, що друга дитина призведе її до смерті!

— І призвела,— погодився Рет. Тоді до кучера: — Та не можна хіба швидше, на Бога?!

— Але ж не може вона вмерти, Рете! Я... Я ж не вмерла, а у мене...

— Вона не така витривала, як ти. Вона завжди була квола. У неї тільки й було, що серце.

Коляска рвучко зупинилася перед пласкуватим будиночком, і Рет допоміг Скарлет висісти. Тремтяча й перелякана, пригнічена раптовою самітністю, вона вхопилась за його Руку.

— А ти зайдеш зі мною, Рете?

— Ні,— відповів він і знову сів у коляску.

Вона піднялася передніми сходинками, пройшла через ганок і відчинила двері. Там при жовтому світлі лампи сиділи Ешлі, тітонька Туп та Індія. Скарлет подумала: «А що Індія тут робить? Мелані ж заборонила їй і на поріг ступати». Усі троє звелися на ноги, коли вона ввійшла,— тітонька Туп прикусила губу, стримуючи дрож, Індія глянула на Скарлет болісним поглядом, в якому не було вже ненависті, Ешлі дивився невидюще, як сновида, і коли він підійшов до неї, поклав руку їй на плече й заговорив, голос його теж звучав, як у сновиди:

— Вона все кликала й кликала тебе.

— Можу я зараз її побачити? — Скарлет обернулася до дверей кімнати Мелані.

— Ні. Там зараз доктор Мід. Я радий, що ти приїхала, Скарлет.

— Я спішила як могла.— Скарлет скинула капелюшка й плаща.— Поїзд... Невже це правда?.. Скажи мені, їй же краще, чи не так, Ешлі? Та кажи ж бо! І не дивись так на мене! Невже й справді?..

— Вона без кінця кликала тебе,— промовив Ешлі й подивився їй у вічі. І в очах його вона побачила відповідь на своє запитання. На мить її серце завмерло, а тоді дивний якийсь страх, дужчий за тривогу, дужчий за горе, боляче стис груди. «Та не може бути, щоб це правда,— гарячково думала вона, силкуючись відігнати той страх.— Лікарі теж помиляються. Не вірю, що це правда. Я не дозволю собі так думати. Я заверещу, якщо так подумаю. Мені треба подумати про щось інше».

— Та не вірю я! — запально вигукнула вона, дивлячись на ці три стягнені обличчя, так наче хотіла почути, щоб хтось їй заперечив.— І чому Мелані мені нічого не сказала? Я б нізащо не поїхала до Маріетти, якби знаття!

Очі Ешлі ожили, і в них постала мука.

— Вона нікому не казала, а тим більше тобі, Скарлет. Вона боялася, що ти насвариш її, коли дізнаєшся. Вона хотіла дочекатись, поки мине три... поки вже буде безпечно, і тоді зробити сюрприз для всіх, і посміятися з нас, і потішитися з того, як помилились лікарі. І вона була така щаслива. Ти знаєш, як вона ставилася до дітей... Як вона дуже хотіла мати маленьку доню. І все йшло так добре до... а потім несподівано...

Двері кімнати Мелані безгучно відчинилися, і в холі з’явився доктор Мід, причиняючи їх за собою. Він постояв хвильку, опустивши сиву бороду на груди, і подивився на раптом застиглі обличчя чотирьох присутніх. Погляд його вирізнив Скарлет. Коли старий лікар підступив до неї, вона побачила в очах у нього смуток, а також неприязнь і зневагу, від чого серце їй сполохано й провинно стрепенулося.

— Нарешті ви приїхали,— сказав він.

Не встигла вона й відповісти, як Ешлі ступнув до дверей.

— Ні, ви почекайте,— кинув йому лікар.— Вона хоче поговорити зі Скарлет.

— Докторе,— втрутилась Індія, хапаючи його за рукав. Голос її звучав безживно, але благальніше, ніж, бува, голосні слова.— Пустіть мене до неї на хвилиночку. Я вже тут з самого ранку чекаю, а вона... Пустіть на хвилиночку. Я хочу сказати їй... я мушу сказати... що я помилялася... в одній справі.

Індія не дивилась ні на Ешлі, ні на Скарлет, коли це говорила, але доктор Мід зміряв холодним поглядом Скарлет.

— Я побачу, міс Індіє,— сказав він коротко.— Та тільки якщо дасте слово не забирати в неї сили балачкою про те, що ви помилялися. Вона знає, що ви помилялися, і для неї буде зайва прикрість вислуховувати ваше вибачення.

Тоді й Туп озвалася несміливо:

— Будь ласка, докторе Мід...

— Міс Туп, та ви ж там розплачетесь і зімлієте.

Туп випростала своє опасисте тіло і героїчно витримала лікарів погляд. Очі її були сухі, а постава сповнена гідності.

— Ну добре вже голубонько, але