Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

відкрили наступаючим українським частинам фронт і самі прилучилися до них. Завдяки цьому поляки прорвали фронт і відразу посунулися далеко на схід (За цю велику допомогу, яка заощадила полякам тисячі польських трупів, вони пізніше інтернували ці галицькі частини і вимордовували їх у концтаборах голодом і холодом. Пригадка на майбутнє).

Великі селянські повстання в запіллі москвинів–лєнінців допомогли польсько–українській армії дуже скоро посуватися на схід. 7.V.1920 Київ був у наших руках.

Та запаморочені успіхом поляки думали, що прийшла нагода відбудувати Ягеллонську Польщу «від моря до моря», і вони почали поводитися в Україні так, як колись перед часами Б. Хмельницького. Використовуючи те, що українська армія була мала, поляки робили, що хотіли: наказували селянам повернути землю польським дідичам, платити страти їм і шкоди, заподіяні війною, утискали українське культурне життя, забирали у селян збіжжя, худобу без оплати і т. п.

Уряд УНР не міг побільшити свою армію скорим темпом з кількох причин. 1) Поляки не хотіли допустити до великої української армії, мріючи панувати над українцями, а поки що диктувати свої умови урядові УНР. 2) Українські селяни ще не забули соціялістичних законів УЦР, УНР, особливо найбільш зненавидженого ними закону про соціялізацію землі. 3) Пам’ятали також відозви Комітету Охорони Республіки та О. Волоха з їх вимогами переговорювати (с. т. визнати) «радянський уряд». 4) Також не забули селяни і нездатність соціялістинних урядів УНР завести лад в Україні.

І наш селянин не спішився «міняти шила на швайку» — вже існуючий «радянський уряд» з прем’єром X. Раковським на ще не знаний їм (а може, гірший?) радянський уряд з прем’єром В. Винниченком. Ліпше поки що почекати і дивитися, до чого воно йде, тим більш, що УНР привела таких нових «визволителів», які нічим не відрізняються від ленінців та дєнікінців. Вступати до армії УНР селяни не спішилися.

Тим часом лєнінці впоралися з дєнікінцями, знищивши їхню армію. Вони негайно перекинули з півдня великі сили і почали наступ. Хоробра язиком польська армія кинулася тікати панічно, так що московська армія вже 30.VIII.1920 стояла під Варшавою. Доля Варшави і цілої польсько–московської війни висіла на волоску. Урятував Польщу наш ґен. М. Безручко силами 6–ї української дивізії, знівечивши стратегічний план москвинів своєю тактикою. Москвини відступили від Варшави, і поляки отямились від переляку. За це врятування Польщі поляки інтернували потім усю Армію УНР і вимордували велику кількість рятівників Варшави голодом у таборох. Варто пам’ятати.

18.III.1921 Польща підписала мировий договір з Московщиною, не звертаючи уваги на договір з УНР, яким Польща зобов’язувалася не переговорювати з москвинами без участи УНР. Більше того, вона відкликала своє визнання УНР й інтернувала рештки її армії. Доба Директорії скінчилося.

За Ризьким мировим договором москвини відступили Польщі несподівано навіть для поляків велику українську територію (Західну Волинь, Холмщину, Полісся), хоч мали силу цього не робити. Таємниця цієї «щедрости» москвинів була в тому, що москвини знали: поляки будуть безоглядно нищити все українське життя та гнобити, утискати українське населення. Отже, це буде озлоблювати його проти Польщі і — логічно — посилювати надії і симпатії до «Радянської України».

На півдні Польщі лежала Галичина, яка горіла пекельною ненавистю до Польщі. На заході Польщі — Німеччина, яка ненавиділа Польщу і чекала на нагоду відібрати від неї втрачені у війні землі. На півночі лежала Литва, яка ненавиділа Польщу і чекала на нагоду відібрати від Польщі своє Вільно. Оточена таким перснем, ненависна, з 30% непольського населення, що ненавиділо Польщу, плюс великий відсоток зубожілого польського селянства та робітництва і закукурічена успіхами, зарозуміла, шовіністична, розбещена інтелігенція — все це створювало ідеальні умови для московських п’ятих і шостих колон у Польщі, щоб розкласти й ослабити її зсередини з кінцевим наслідком «Савєтскай Польши» — «рівоноправної» республіки СССР. Відразу ж по замиренні почали енергійно розбудовувати польську комуністичну партію, «українську» комуністичну партію в Польщі (КПЗУ), поширювати літературу, організовувати комуністичні «ячейкі» на місцях.

Поляки хотіли показати москвинам, що вони мають можливість підкопувати СССР зсередини, в надії, що тоді москвини заперестануть підкопувати зсередини Польщу. Запланували т. зв. «зимовий похід» 1921 року.

У 1921 р. повстання в Україні поширилися до нечуваного ще розміру. Пізніш москвини писали, що вони лише за півроку відібрали від населення України: 805 скорострілів, 33 гармати, 33700 рушниць, 680 пістолів. Існувало понад 300 повстанських загонів і повстанський центр Козацька Рада.

Як і москвини, поляки вважали самостійну Україну нещастям для себе, бо й вона відібрала б їм колись Галичину, а з Московщиною вони завжди могли погодитися коштом України, як це показував їм історичний досвід (Андруоівський мир 1667 р., Ризький мир 1921 р.). Поляки не хотіли, щоб задумана диверсія мала успіх, і тому зброї не давали (дали на 1280 вояків лище 580 рушниць, кілька старих скорострілів і мізерну кількість набоїв). Цілком не дали ані одягу, ні взуття. Диверсанти пішли в грудні голі і босі. Очевидно, поляки навмисно вели справу так, щоб москвини вчасно довідалися про диверсію. Групою командував енергійний і здібний організатор ген. Ю. Тютюнник. Він сам колись командував повстанськими загонами, отже, був досвідчений у цій новій тоді формі війни. Він планував зорганізувати розпорошені, некоординовані повстання в одну велику скоординовану і керовану старшинами внутрішню війну з москвинами в Україні. Але поляки планували щось цілком протилежне. 4.XІ.1921 наші одчайдушні герої вирушили в Україну, а 14.XІ. були оточені під містечком Базар і були розбиті. 359 вояків потрапили в московський полон.

Цим 359 полоненим москвини запропонували — під цівками спрямованих на них скорострілів — помилування, якщо вони покаються і визнають «савєтскую власть». У відповідь на цю пропозицію один з козаків виступив наперед і сказав: «Я, козак шостої дивізії Щербак, від себе і від усіх козаків тут кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерти, але до вас служити НЕ ПІДЕМО!» З 359 грудей вибухнуло могутнє «Слава Україні»!

Московські скоростріли скінчили.

Президент Республіки, Голова Директорії на далекій, безпечній еміграції покаялися і визнали «савєтскую власть».

З трьохсот п’ятдесяти дев’яти селян під цівками скорострілів АНІ ОДИН не покаявся і не визнав.

Провід, еліта нації — і простий народ!

Яким же бездонно підлим блюзнірством перед цією святою українською кров’ю, звучить брехня наших лідерів 1917–21 років про національну несвідомість українського народу!

Неосвічений, національно «несвідомий» народ ще в 1917 році кричав «Слава Україні!», освічена, національно свідома українська еліта навіть у 1922 році співала «Хай живе федеративна Росія».

Була в українській революції неспожита сила довго гамованої енергії; буяла романтика старокозацьких