Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Лудіс.
А Джакс дістав чорну залізну скриньку та, спіймавши в неї ім’я місяця, закрив кришку.
— Тепер у мене є твоє ім’я, — твердо промовив він. — Тож я паную над тобою. І я кажу: ти мусиш лишатися зі мною вічно, щоб я був щасливим.
Так і сталося. Скринька більше не холодила йому руку. Вона була тепла, а всередині він відчував ім’я місяця, що тріпотіло, наче нетля об віконну шибку.
Можливо, Джакс надто повільно закривав скриньку. Можливо, напартачив із пряжкою. А може, просто був нещасливий у всьому. Та зрештою йому вдалося спіймати лише шматочок імені місяця, а не все ім’я цілком.
Отож Джакс міг утримати місяць при собі на якийсь час, але він завжди вислизає з його рук. Вислизає з його зламаного особняка й вертається в наш світ. Однак Джакс усе одно володіє шматочком його імені, і тому він завжди має повертатися.
***
Геспе з усмішкою оглянула нас.
— Ось чому місяць вічно мінливий. І ось де Джакс тримає його, поки його немає в нашому небі. Він упіймав місяць і досі тримає його в себе. Однак щасливий він зараз чи ні, має бути відомо лише йому самому.
На одну довгу мить запала тиша.
— Це, — сказав Дедан, — збіса гарна історія.
Геспе опустила погляд і, хоча у світлі вогню це важко було розібрати, я був готовий закластися на гріш, що вона шаріється. Сувора Геспе, в якій я не запідозрив би й крихти вміння шарітися.
— Я довго згадувала її, — проказала вона. — Мати колись розповідала цю історію мені, коли я була мала. Щовечора, завжди однаково. Казала, що сама дізналася її від матері.
— Що ж, тобі доведеться подбати про те, щоб ти розповіла її й своїм донькам, — відповів Дедан. — Така історія надто добра, щоб покинути її на узбіччі.
Геспе всміхнулася.
***
На жаль, той спокійний вечір був подібний до затишшя, що приходить посеред бурі. Наступного дня Геспе висловила заувагу, через яку Дедан розлютився й утік, і вони дві години навіть глянути одне на одного не могли, не зашипівши, мов сердиті коти.
Дедан намагався переконати всіх, що нам треба відмовитися від свого пошуку й натомість піти охороняти каравани, сподіваючись, що на нас нападуть бандити. Мартен сказав, що це так само логічно, як знайти пастку на ведмедя, засунувши туди свою ногу. Мартен мав рацію, та це не заважало Деданові й мисливцеві гарчати один на одного наступні кілька днів.
Два дні по тому Геспе видала несподівано дівчачий стривожений крик, поки купалася. Ми побігли їй на допомогу, очікуючи бандитів, а натомість знайшли голого Темпі по коліно у струмку. Геспе стояла на березі напіводягнена й мокрюща. Мартен вирішив, що це сміхота. Геспе — ні. А Дедан не розлютився й не напав на Темпі лише тому, що не міг збагнути, як напасти на голого чоловіка, не дивлячись у його бік і не мацаючи його по-справжньому.
Наступного дня стало туманно й вогко, тож у всіх погіршився настрій, а наш пошук сповільнився ще більше.
А тоді почало дощити.
Розділ вісімдесят дев’ятий. Марнування світла
Останні чотири дні були нескінченно хмарними й дощовими. Попервах нас трохи прикривали дерева, та невдовзі ми виявили, що листя вгорі лише тримає дощ, а з найменшим порухом вітру донизу летять потоки важких крапель, що збиралися годинами. Через це, йшов зараз дощ чи ні, на нас постійно крапало й ми постійно були вологі.
Історії після вечері припинилися. Мартен застудився; коли хвороба загострилася, він став понурим і саркастичним. А два дні тому намок хліб. Це може видатися дрібницею, та якщо ви коли-небудь намагалися з’їсти шматочок мокрого хліба, весь день проходивши під дощем, то знаєте, в який настрій це вганяє.
Дедан став по-справжньому некерованим. Він упирався й жалівся, коли йому давали найпростіші завдання. Пішовши останнього разу до міста по запаси, замість картоплі, масла й тятив для лука купив пляшку каламуті. Геспе покинула його у Кроссоні, і він повернувся до табору майже опівночі, нажлуктившись до чортиків і співаючи так голосно, що навіть мертві затуляли б вуха.
Я не став його лаяти. Хай яким гострим був мій язик артиста, Дедан явно був для нього невразливий. Натомість я зачекав, доки він не знепритомнів, а відтак вилив решту каламуті у вогонь і залишив пляшку серед вугілля так, щоб він побачив. Після того Дедан припинив постійно бурчати щось зневажливе на мою адресу й занурився в холодне мовчання. Хоча тиша була приємна, я знав, що це кепський знак.
Оскільки всі починали дратуватись, я вирішив, що кожен із нас шукатиме ознак стежки самостійно. Почасти це було пов’язано з тим, що ходити за чиїмись слідами по мокрому ґрунту — надійний спосіб розрити землю й залишити по собі слід. Але була й ще одна причина: я знав, що якщо відправити Дедана й Геспе разом, вони рано чи пізно посваряться, а їхня сварка приверне увагу будь-якого бандита в радіусі десяти миль.
***
Я повернувся до табору мокрющим і нещасним. Як виявилося, черевики, які я купив у Северені, геть не були водостійкі, тож вони всотували дощову воду, наче губки. Увечері я міг висушити їх за допомогою тепла багаття та дрібки обережної симпатії. Проте не встигав я ступити й трьох кроків, як вони знову промокали. Тож, на додачу до всього, в мене кілька днів поспіль були холодні й вологі ноги.
Ми вже двадцять дев’ятий день перебували в Елді. Подолавши ледь помітний гребінь, за яким ховався наш останній табір, я побачив Дедана й Геспе, що сиділи по протилежні боки від багаття й ігнорували одне одного. Геспе змащувала меч. Дедан ліниво тицяв у землю перед собою загостреним дрючком.
Я й сам був не надто налаштований на розмови. Сподіваючись, що тиша нікуди не подінеться, я без жодного слова пішов до вогню.
От тільки вогню не було.
— Що сталося з багаттям? — дурнувато запитав я.
Що з ним сталося, було цілком очевидно. Його покинули, і воно догоріло, залишивши по собі обвуглене суччя й мокрий попіл.
— Зараз не моя черга йти по хмиз, — єхидно повідомила Геспе.
Дедан тицьнув у землю своїм дрючком. Я помітив, що у верхній частині його щоки починає утворюватися синець.
Я хотів лише двох речей: з’їсти чогось гарячого й побути десять хвилин із сухими ногами. Це не зробило б мене щасливим, але тоді я був би найближче до щастя за весь день.
— Мене дивує, що ви двоє можете посцяти без сторонньої допомоги, — сплюнув я.
Дедан сердито зиркнув на мене.
— І що ти хочеш цим сказати?
— Попросивши мене виконати це завдання для нього, Алверон мав на увазі, що мені допомагатимуть дорослі люди, а не купка школяриків.
Дедан розізлився.
— Ти не знаєш, що вона…
Я урвав його:
— Мені байдуже. Мені байдуже, через що ви чубитеся. Байдуже, чим вона кидалась у твій бік. Мені не байдуже, що вогонь згас. Тейлу небесний, та з навченого пса було б більше користі!
Обличчя Дедана посуворішало, виражаючи знайому войовничість.
— Можливо,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
