Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

173
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 188 189 190 ... 193
Перейти на сторінку:
себе росіянкою.

— Ти вважаєш себе чеченкою? — спитала вона здивовано.

— Я вважаю себе людиною.

— Але в хустці ти схожа на циганку або чеченку! — заперечила жінка.

— А чим погано бути схожою на чеченку? — сказала я.

— Мерзота! Як ти можеш?! Вони ж «чорні»!

Після чого обізвала мене дурепою і пішла.

Як добре я тепер розумію вбитого в стихійній перестрілці Володю-Ваху, росіянина, який прийняв іслам, молився і вів скромний спосіб життя. Він не зміг виїхати з Чечні до Росії. Говорив, тут надто вільні звичаї.

Багато з людей моєї батьківщини, незважаючи ні на що, скромні й вірять у Бога. Це допомагає їм перемагати внутрішніх демонів. Ангелів немає на землі, вони в раю. Але люди можуть удосконалюватись.

Хочу додому!

03.11.

Я вдома. 31 жовтня гриміли теракти. Вибухнула машина біля лікарні № 9, і був вибух на в’їзді в Ґрозний.

Знову загинули люди. Війні немає кінця.

Про це говорить стара притча, яку розповіла мені в дитинстві тьотя Мар’ям:

Багато років тому жив святий старець. Він здійснював паломництва, молився Богові й умів зцілювати. Слава його йшла поперед нього. Жителі виходили — щоб привітати велику людину. Однак старець, проходячи через наші краї, поспішав їх швидше залишити, не зупинявся, та ще й підняв краї свого білого плаща.

— Великий старче! — дивувалися люди. — Чому ти так квапишся піти? Навіщо ти підняв свій плащ? Адже дорога суха — дощу не було кілька днів, ти не можеш забруднити одяг!

На що старець відповів їм:

— Ви не бачите, а я бачу. У цих місцях — по коліно крові.

Людей у Росії дурять, вони нічого не знають про війни в Чечні. Не знають, як військові скидали тіла своїх же солдатів у сітках у прірви, щоб не платити матерям пенсії з утрати годувальника: немає тіла — значить, «перейшов на бік ворога» або «зник безвісти». Як розстрілювали на березі Сунжі тих, хто з грішми вже збирався повернутися додому. На ринку солдати розповідали, як вони бояться одержати гроші, тому що з Чечні важко поїхати живими від своїх! Ніхто не знає тут, як топили простих людей у вапні, щоб приховати звірства.

Як у районі зупинки «Ташкала» навесні 2000 р. виявили будинок, де закатували до смерті близько двохсот мирних людей: їм відрізали руки й ноги! Рештки топили в люках і колодязях. У тому районі пропала наша сусідка Тамара з четвертого поверху, коли намагалася вирватись у біженці.

Саме там стояла військова частина найманців, яку боялися самі російські солдати.

Як валялися на вулицях запальнички, коробочки — їх брали діти й залишалися без рук! То були бомби, підроблені під «іграшки» та «речі».

Хто говорить про це? Свідки хочуть жити й шепочуться по кутках, як миші. Кожен боїться тільки за своє життя.

Щодня теракти й вибухи.

У Ставрополі винаймати житло дорого. Купити за жалюгідну компенсацію від держави нічого неможливо! Крихітна кімната в комуналці коштує від 380 000 р., квартира однокімнатна від 600 000 р. Думаю, це політика — спеціально все зроблено так, щоб жителі Чечні, які залишилися в живих, розселялися в глибинках, не жили у великих містах і не розповідали про те, що бачили на війнах.

Наші чоботи й куртки давно продірявились, довелося купити нові. За кілька днів ми витратили близько 10 000 р., тому що, крім харчів, житла і транспорту, ще купили взуття й одяг.

Коли ми поверталися додому, у м. Мінводи під час перевірки паспортів нас зняли з автобуса російські міліціонери. Вони погрожували нам, кричали, що ми — «терористи», тільки тому, що прописані в Ґрозному. Особливо знущався товстий росіянин у кашкеті. Він, не соромлячись, вимагав хабар! Говорив, що інакше нас затримають для з’ясування і невідомо, що з нами буде. Забрав наші паспорти.

Маму довели до істерики, їй стало погано. Мої посвідчення з газети й телебачення про те, що я — журналіст і, відповідно, можу написати про вимагання грошей, нікого не злякали.

Автобус поїхав: водій вирішив не ризикувати собою та іншими пасажирами. Наші торби з їжею залишились у салоні. Я в стані жаху прямо на прикордонному посту відпоювала маму серцевими краплями. Вона пополотніла, задихалась. Міліціонери їй допомоги не надали, навіть коли я сказала, що мама перенесла два інфаркти. Слава богу, вона опритомніла, після чого на російських міліціонерів ринув такий шквал лайок і проклять, що вони стали яскраво-червоними і неохоче віддали нам паспорти, так і не домігшись хабара.

— Через таких гадів, як ви, мені соромно, що я росіянка! — кричала моя мама. — Покидьки! Негідники! Сволота!

Після чого я, взявши маму попід руки, вела її кілька кілометрів порожньою трасою, під дощем зі снігом, до найближчої автозаправки: там ми побачили автобус, який весь цей час, сховавшись від міліціонерів, чекав на нас.

— Я вирішив години дві почекати, раптом відпустять. Не вб’ють, — сказав водій-інгуш. — Побачив вас, зрадів. Мабуть, усе відібрали: і гроші, і сережки? Цей блокпост на Мінводах ми, водії, знаємо і боїмося: він славиться грабунками. Особливо це стосується громадян Чечні й Інгушетії — вони безправні, якої б національності не були. На них легко списати й повісити будь-що.

Мама повідомила, що нахабні міліцейські пики одержали дулю, а не хабар, після чого ми зайняли свої місця. Сумки з їжею були на місці. Ноги страшенно боліли, мене й маму трусило, зате люди дивилися на нас, як на героїв!

Крім цієї пригоди, у мене перед очима миготів проведений останній день у Ставрополі: з готелю «Ельбрус», у який ми заселились о 21.00, нас «попросили» о 9.00 (!). Нам довелося зняти кімнатку у дворі приватного будинку. Кімнатка виявилась у гаражі, не опалювалась, у ній не було ні холодної, ні гарячої води. Хазяйка, взявши з нас 200 р. за постій на добу, не дала навіть окропу на чай. Вигод не було жодних! Руки я помила крижаною водою у дворі з качалки, туалет у вигляді ями був за гаражем. І це — центр Ставрополя, район Нижнього ринку.

Ще ми з мамою сходили до міграційної

1 ... 188 189 190 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."