Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

служби Ставрополя. Нам сказали, що одноразова допомога від держави тим, хто приїхав із Чечні, — сто рублів! Щоб одержати цю «допомогу», слід було двічі з’їздити до міграційної служби й до банку автобусом за свої особисті кошти.

— Крім цих грошей, ми нічим людям із Чечні не допомагаємо! — бадьоро заявила нам працівниця міграційної служби. — Біженцями нікого не вважаємо. Від чого там бігти?! «Вимушеними переселенцями» раніше вважали, але тепер закон переглядається.

Сто рублів так і не віддали.

07.11.

Ми були в Ґрозному кілька днів. Купалися, наносивши води на третій поверх. Дивилися свій чорно-білий телевізор — сусіди знову провели тонким дротом електрику. За вікнами гриміла то гучна канонада, то перестрілка з дрібних гармат.

Я написала листи Альонці й тьоті Валі, як обіцяла. Сусідка Хазман, добра душа, знову взялася доглядати кішок і годувати їх під час нашої відсутності. Поцілувавши на прощання кожну в ніс, ми вирушили на пошуки нових пригод. Звичайно, я була проти поїздки, але мама вирішила, що за першим разом нам просто не пощастило.

Мою думку ніхто не питав, хоча, якби хтось запитав, я б із радістю відповіла, що не слід людям із монастиря спускатися в шинок. А якщо вони спустяться, ніхто їм нічого не гарантує.

Маму веде в далеку дорогу думка про те, що мені слід перевестись із ґрозненського інституту до університету м. Ставрополя.

— Там навчання краще. Війни немає, — повторює матінка.

Автобус до Ставрополя, у який ми сіли вранці, миттю наповнився ядучим димом, від чого всі пасажири закашляли й зачхали. Водій-чеченець заощаджував і не опалював транспорт — тому в салоні разом із ядучим димом був холод. Ні водій, ні його помічник не дозволили відчинити вікна й люки. Тортури, як в Освенцимі! Люди плакали від ядучого диму в салоні. Чоловіки мовчали, а одна хоробра жінка, наша рятівниця, голосно й відчайдушно стала вимагати свіжого повітря. Поки вона сперечалася з водієм, я встигла трохи відчинити вікно.

На посту Чечня-Інгушетія наш водій простягнув хабар військовим великою купюрою. Йому відрахували решту. Пасажири в автобусі довго дивувалися з такої чесності й говорили, що цей пост не схожий на інші. Хабар — звична річ, щоб дати транспорту проїхати або, навпаки, виїхати з Чечні.

Як тільки міркування про чесність і порядність затихли, на сцені з’явилася нова фігура — рожевощокий дідусь, якого наш водій підібрав на трасі. Він навідріз відмовився платити за квиток. Водій розлютився, а дід, розмахуючи пенсійним посвідченням, сказав:

— Безсовісний! Я їду на твоєму автобусі тільки з Чечні до Інгушетії, а мені взагалі треба в Москву!

За старого заступився позитивного вигляду чоловік із двома дітьми. Він пригрозив водієві за те, що той ображає стару людину. Тоді помічник водія вирішив перевірити, чи є в чоловіка і дітей квитки, і тут з’ясувалося, що теж немає. Удалині показалося м. Малґобек, в Інгушетії, і «зайці» вийшли на трасу.

11.11.

Привіт!

Я і мама в Ставрополі, у районі Нижнього ринку. Є ще Верхній ринок. Це два визначних місця, де юрмиться народ і продає різні товари. Важко знайти в цьому місті кафе, де не палять. Багато дівчат із 11–13 років димлять цигарками нарівні з дорослими дамами, і ми ніде не можемо пообідати — тому що задихаємось. Але після довгих пошуків ми все ж таки знайшли кафе, де можна купити недорогий обід і не задихнутися при цьому від цигаркового диму. Тут вирує своє життя: я помітила, що деякі дівчата приходять зранку, беруть одну чашку кави і сидять, чекають. Як тільки з’являється якийсь чоловік, вони підсідають до нього і просять почастувати борщем або котлетами. Голодні студентки та інші особи. Дехто шукає в такий спосіб нічліг.

Ми приходимо снідати — вони вже з кавою, заходимо обідати — вони продовжують «чергувати» в пошуках їжі. Мама пожаліла двох особливо худеньких, почастувала пиріжками. Дівчата засяяли усмішками, відрекомендувались «Даша» й «Маша»: вони з довколишніх сіл, де немає роботи. У місті знімають кімнатку в гуртожитку й виживають.

Ми знайшли місце в районі Нижнього ринку, яке місцеве населення називає П’ятачком. На П’ятачку товчуться і гукають маклери, пропонують житло, продають фальшиві документи, роблять за певну суму реєстрацію: постійна реєстрація на один рік коштує від 15 000 р. з людини, тимчасова 250 р. на місяць. Тут же чергує міліція.

Для того щоб зробити людині реєстрацію — інакше її будуть зупиняти міліціонери й звинувачувати в тому, що та живе в місті нелегально, — слід заплатити якійсь із маклерш. Така пані веде людину до паспортного столу, щось заплатить, і на певний час дають реєстрацію.

На П’ятачку ми познайомилися з Дунею, жінкою п’ятдесяти років. Вона, маючи трикімнатну квартиру в новобудові, здає її людям і сама з дітьми теж там мешкає.

— Так за двадцять років я зможу сплатити кредит за житло! — повідомила Дуня. — Моя родина з шести людей живе на кухні і спить по черзі, а всі кімнати й коридор ми здаємо!

Ми з мамою зупинилися в неї на нічліг, заплативши 200 р. за добу — така такса.

Я вперше в житті увійшла в ліфт і, якщо чесно, налякалась: прийшла думка, що він може впасти. Але з ліфтом виявилося все гаразд, і він довіз нас до висотного поверху плавно й спокійно.

Нас поселили в залі на розкладачках. В одній кімнаті мешкали четверо пожильців: жінка з матір’ю-пенсіонеркою та хлопець із дівчиною; в іншій троє: чоловік, який працює на заводі, його онучка та якась студентка. У квартирі на шістдесят квадратних метрів одночасно перебували чотирнадцять-шістнадцять осіб, три собаки й два коти!

Дуня — росіянка. Народилась у маленькому селі. Хотіла жити в місті, нормально працювати, але одержати кредит на житло можна, зібравши безліч довідок і під нереальні, грабіжницькі відсотки. Щоб не потрапити в боргову в’язницю, родині Дуні доводиться жити, здаючи весь простір квартири по квадратах, щоб хоч якось розплатитися з банком!

У перший вечір у квартирі Дуні сталася пригода: ми з мамою побачили воду в крані у ванній. Ми такого не бачили багато років! Звичайно, до 1994 р. ми жили у квартирі з усіма вигодами, але потім почалися війни, перебої з питною водою та життя без опалення й електрики. У ванну кімнату, після того як я помила голову, зайшла мама. Ми з Дунею сиділи на кухні й розмовляли. Раптом чуємо: вода ллється на підлогу. Але ж під нами ще дев’ять поверхів! Хазяйка стала стукати у ванну й говорити:

— У вас