Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Стулися, — промовив я. — Як на мене, краще слухати крики осла, ніж марнувати час на все, що ти кажеш. Після повернення до табору я очікую багаття та їжі. Якщо це вам не до снаги, я домовлюся, щоб яка-небудь п’ятирічна дитина з Кроссона прийшла поняньчити вас обох.

Дедан підвівся. Поміж дерев над нами бушував вітер, скидаючи важкі краплі, що стукотіли об землю.

— Хлопче, буде тобі їжа — така, яку ти не перетравиш.

Його долоні стиснулися в кулаки, а я сягнув у кишеню, щоб узятися за ляльку, яку виготовив за два дні до цього. Відчув, як мій шлунок стискається від страху та люті.

— Дедане, наблизишся до мене хоч на крок — і я завдам тобі такого болю, що ти волатимеш, щоб я тебе вбив, — подивився йому просто в очі. — Зараз я роздратований. Навіть не думай про те, щоб мене розсердити.

Він зупинився, і я мало не почув, як він згадує всі історії про Таборліна Великого, які чув. Вогонь і блискавка. На мить запала довга тиша, поки ми, не кліпаючи, пильно дивились один на одного.

На щастя, тим часом до табору повернувся Темпі й усунув напруження. Я, почуваючись трохи дурнувато, пішов до жаринок, що зосталися від вогню, щоб перевірити, чи не можна розпалити його заново. Дедан потупав до дерев. Залишалося сподіватися, що він хоче знайти хмиз. Наразі мене не цікавило, буде він із дерева ренел чи ні.

Темпі сидів поряд із мертвим багаттям. Якби я не був заклопотаний, то, можливо, помітив би в його рухах щось дивне. А втім, міг і не помітити. Настрої адемів важко зчитувати навіть такому напівосвіченому варварові, як я.

Поволі роздмухуючи вогонь назад, я почав шкодувати про свою поведінку в тій ситуації. Цієї думки виявилося достатньо, щоб я не визвірився на Дедана, коли він повернувся з оберемком мокрого хмизу й кинув його край багаття, щойно розведеного наново, через що воно розсипалося.

Невдовзі після того, як я заново розвів багаття вдруге, повернувся Мартен. Він умостився скраєчку й розчепірив пальці. Очі в нього були запалі й темні.

— Тобі хоч трохи краще? — запитав я його.

— Набагато, — у нього мокро захрипіло у грудях; Мартенів голос звучав гірше, ніж уранці. Я боявся звуку його дихання, запалення легень, гарячки.

— Можу змішати тобі чай, від якого стане трохи легше з горлом, — запропонував я без особливої надії. Мартен останні кілька днів відкидав усі мої пропозиції допомогти.

Він повагався, а тоді кивнув. Поки я нагрівав воду, в нього стався напад лютого кашлю, що тривав майже хвилину. Якби дощ не зупинився ввечері, нам довелося б податися до міста й зачекати, доки Мартен не одужає. Я не міг ризикувати, допускаючи, щоб він захворів на запалення легень або виказав наше місцезнаходження дозорцям бандитів нападом кашлю.

Я вручив йому чай, тимчасом як Темпі засовався край вогню.

— Я сьогодні вбив двох людей, — заявив він.

На одну довгу мить запанувала ошелешена тиша. По землі довкола нас вистукував дощ. Вогонь шипів і плювався.

— Що? — вражено перепитав я.

— Мене напали двоє чоловіків за деревами, — спокійно пояснив Темпі.

Я потер собі карк.

— Темпі, трясця його матері, чому ти нічого не казав раніше?

Він спокійно подивився на мене, і його пальці описали коло в незнайомому мені жесті.

— Убити двох людей непросто, — сказав він.

— Ти не постраждав? — запитала Геспе.

Тут Темпі кинув холодний погляд на неї. «Образа». Я не­правильно зрозумів його попередню заяву. Складно йому було не в самому бою. Складно йому було через те, що він убив двох людей.

— Цей час був потрібен мені, щоб заспокоїти думку. А ще я чекаю, коли тут усі.

Я спробував згадати жест, що означає «вибачення», та натомість довелося задовольнитися «смутком».

— Що сталося? — спокійно запитав я, ворушачи потріпані краї свого терпіння.

Темпі трохи помовчав, добираючи слова.

— Я намагався знайти стежку, коли з дерев вискочило два чоловіки.

— Які вони були із себе? — запитав Дедан, випередивши мене.

Знову пауза.

— Один — твого розміру, руки довші моїх, сильніший мене, але повільний. Повільніший тебе. — Дедан спохмурнів так, ніби не міг визначитись, образився він чи ні. — Інший був менший і швидший. Обидва їхні мечі були широкі й товсті. Гострі з обох боків. Отакі завдовжки, — він розвів руки фути на три.

Я подумав, що цей опис більше каже про Темпі, ніж про людей, із якими він бився.

— Де це сталося? Як давно?

Він показав у той бік, де ми раніше вже шукали.

— Менше милі. Менше години.

— Як гадаєш, вони чекали на тебе?

— Коли я там пройшов, їх не було, — оборонився Мартен. Мокро, різко, гортанно кашлянув і сплюнув на землю щось густе. — Якщо вони чекали, то, напевно, чекали недовго.

Темпі красномовно знизав плечима.

— Яка в них була броня? — запитав Дедан.

Темпі якусь мить посидів тихо, а тоді простягнув руку й помацав мій черевик.

— Оце?

— Шкіра? — підказав я.

Він кивнув.

— Шкіра. Тверда і з металом.

Дедан трохи розслабився.

— Це вже щось, — замислився, а тоді уважно поглянув на Геспе. — Що таке? Чого це ти зараз так на мене зиркнула?

— Я не дивилася на тебе, — крижаним тоном відказала Геспе.

— Дивилася, отак. Закотила очі, — він поглянув на Мартена. — Ти ж бачив, як вона закотила очі?

— Стуліть. Пельки, — загарчав я на них обох. Як не дивно, стало тихо. Я притиснув долоні до очей і на якусь мить спокійно замислився про наше становище. — Мартене, скільки ще світла нам залишилося?

Він підвів погляд на синювато-сіре небо.

— Десь із півтори години за таких умов, — прохрипів Мартен. — Достатньо для вистежування. А тоді ще, може, чверть години при кепському світлі. Сонце швидко зайде за ці хмари.

— Не проти сьогодні побігати ще трохи? — запитав я.

Він несподівано всміхнувся.

— Якщо цих покидьків можна відшукати сьогодні, то так і зробімо. Я вже наваландався через них цим Богом забутим місцем.

Я кивнув, простягнув руку й узяв із жалюгідно малого кострища пучку вологого попелу. Задумливо розтер її між пальцями, а тоді витер об невелику ганчірку й заховав під плащем. Не бозна-яке джерело тепла, та що завгодно краще, ніж нічого.

— Гаразд, — заговорив я. — Темпі відведе нас до тіл, а тоді ми перевіримо, чи можемо відстежити їх до табору, — я під­вівся.

— Отакої! — озвався Дедан, простягнувши руки. — А як же ми?

— Ви з Геспе зоставайтеся тут і охороняйте табір, — я прикусив язика, щоб не додати: «І постарайтеся, щоб вогонь не згас».

— Чому? Ходімо всі разом. Із ними можна розібратися сьогодні! — він звівся на ноги.

— А якщо їх буде дюжина? — запитав я максимально ущип­ливим тоном.

Дедан трохи помовчав, але не відступився.

— За нами буде чинник раптовості.

— За нами не буде чинника раптовості, якщо ми всі будемо там валандатися, — з жаром відповів я.

— То