Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

її щовечора грали у театрі Беласко, не була тією п’єсою, яку я написав. Я надав лише матеріал, а режисер викроїв, зметав і зшив власного Фон Тренка. Поміркувавши, я пробурмотів, що зрештою Бродвей межує зі швейним кварталом і переходить в нього.

У копів свій спосіб дзвонити у двері. Вони дзвонять як на ґвалт. Ми, звісно ж, вступаємо у зовсім нову епоху в історії людської свідомості. Полісмени навчаються на курсах психології і трохи розуміються на комедії міського життя. Двоє дебелих чолов’яг, які стояли на моєму перському килимі, мали заряджену зброю, кийки, наручники, рації. Такий незвичний випадок — «мерседес», розбитий на вулиці, — їх розважив. Ці двійко чорних велетів принесли зі собою запах патрульної машини, спертий дух замкнутого простору. Їхня зброя побрязкувала, а боки й животи надималися й випирали з-під уніформи.

— Я ще ніколи не бачив такого розтрощеного автомобіля, — сказав один із них. — Ви маєте справу зі справжніми покидьками.

Він випробовував мене натяками. Насправді ж йому зовсім не хотілося почути про мафію, про вимагачів, що «витискають» борги, чи про зв’язки з ґанґстерами. Жодного слова. Проте все було очевидно. Я не схожий був на хлопця з банди, проте міг ним бути. Навіть копи дивилися «Хрещеного батька», «Французького зв’язкового», «Коза Ностра» та інші кримінальні трилери. Я й сам, як мешканець Чикаґо, був знайомий із ґанґстерськими розбірками, тому сказав, що нічого не знаю. Я змовчав, і полісмени, гадаю, це схвалили.

— Ви тримаєте свою машину на вулиці? — запитав один із копів, який мав гори м’язів і широке мляве обличчя. — Якби я не мав гаража, то не купував би нічого дорожчого за старе залізяччя.

Потім він побачив мій орден на оксамитовій підкладці, що Рената його, оправивши в рамку, повісила на стіні, і сказав:

— Ви були у Кореї?

— Ні, — відповів я. — Мене нагородив французький уряд. Це орден Почесного легіону. Я кавалер цього ордена, шевальє. Їхній посол вручив його мені.

З цього приводу Гумбольдт надіслав мені одну зі своїх непідписаних листівок. «Шкапольє. Ім’я тобі Лихіон».

Він завжди захоплювався «Поминками за Фіннеґаном». Я пам’ятаю чимало наших бесід про Джойсове бачення мови, про схильність поета наділяти мову музикою і сенсом, про загрози, що чигають на всі витвори розуму, про красу падіння у безодню забуття, немов у льодові провалля Антарктиди, про Блейка та візіонерство супроти Локка з його tabula rasa[73]. Проводячи копів до дверей, я з сумом у серці згадував наші з Гумбольдтом розмови.

О незбагненна божественна людська природа!

— Вам краще залагодити це питання, — порадив мені коп низьким доброзичливим голосом. Його масивне чорне тіло посунуло до ліфта. Шкапольє ввічливо вклонився. Я відчув, як болять мої очі, безпорадно видивляючись допомогу.

Цей орден нагадав мені про Гумбольдта. Так, Наполеон знав, що робить, коли роздавав французьким інтелектуалам стрічки, зірки, брязкальця. Він узяв із собою до Єгипту цілий корабель науковців. І покинув їх там. А вони повернулися з Розетським каменем. Від часів Ришельє, і навіть іще раніше, французи добре зналися на культурі. Ви ніколи б не побачили де Ґолля з однією з цих дешевих прикрас. Він надто себе поважав. І ті хлопці, які викупили в індіанців Мангеттен, самі не носили намиста. Я охоче віддав би цей золотий орден Гумбольдту. Німці хотіли його нагородити. 1952 року його запросили до Берліна читати лекції у Вільному Університеті. Він не поїхав, боячись, що його викраде ДПУ чи НКВС. Він був постійний дописувач «Партизан Ревю» і відомий антисталініст, тому підозрював, що росіяни спробують його викрасти і вбити.

— До того ж, якщо я пробуду рік у Німеччині, то думатиму тільки про одне, — заявляв він усім довкола (я був єдиний, хто його слухав). — Протягом року буду всього лиш євреєм і ніким іншим. Я не можу згаяти на це цілий рік.

Але, гадаю, у нього була інша причина: він чудово розважався, дуріючи у Нью-Йорку. Відвідував психіатрів і влаштовував сцени. Вигадав для Кетлін коханця і спробував убити цього чоловіка. Розбив «б’юїк». Обвинуватив мене у тому, що я запозичив його особисті риси для створення образу фон Тренка. За чеком із моїм підписом зняв із мого рахунка шість тисяч сімсот шістдесят три долари п’ятдесят вісім центів і купив, окрім іншого, «олдсмобіль». Хай там як, а він не хотів їхати до Німеччини, країни, де ніхто не розумів би його мудрувань.

Із газет він пізніше дізнався, що я став шкапольє. До мене доходили чутки, що він живе з розкішною чорношкірою дівчиною, яка вчилася гри на валторні у Джульярдській школі. Та коли я востаннє побачив його на Сорок Шостій вулиці, то зрозумів: він занадто надломлений, щоб із кимось жити. Саме так, надломлений — не можу втриматись, щоб цього не повторити. На ньому був мішкуватий сірий костюм, в якому він плутався. Обличчя — смертельно сіре, немов води Іст-Рівер. Волосся ж мало такий вигляд, ніби в ньому оселився шовкопряд. Та все ж мені варто було підійти й заговорити до нього, а не ховатися за припаркованими машинами. Та як я міг? Я поснідав у едвардіанській залі готелю «Плаза», де мені прислужували лакеї у розкішних лівреях. Потім літав вертольотом із Джавітсом і Боббі Кеннеді. Я гасав Нью-Йорком, як одноденка, у піджаку з чудернацькою зеленою підкладкою. Я був виряджений, наче боксер Рей Робінсон. От тільки бойового духу мені бракувало. Тож, побачивши, що мій давній і близький друг уже майже небіжчик, я накивав п’ятами. Поїхав в аеропорт Ла Ґвардія і взяв квиток назад до Чикаґо. У «Боїнґу-727», п’ючи віскі з льодом, я сидів пригнічений, охоплений жахом, думками про Долю та іншу гуманістичну маячню — співчуття.

Я тоді звернув за ріг і розчинився в натовпі на Шостій авеню. Ноги в мене тремтіли, а зуби мов заціпило. Сказав подумки: «Бувай, Гумбольдте, побачимося на тому світі». А через два місяці у готелі «Айлском», який відтоді занепав, Гумбольдт вийшов о третій ранку з відром для сміття і помер у коридорі.

У сорокових роках на одній із вечірок у Ґринвіч-Вілледжі я чув, як якась вродлива дівчина сказала Гумбольдтові: «Знаєш, який ти? Ти наче зійшов із портрета». Звісно, жінкам, які мріяли про кохання, двадцятирічний Гумбольдт міг видаватися красенем, який зійшов із чудесної картини живописця доби Ренесансу або ж когось з імпресіоністів. Але фотографія на сторінці некрологів у «Нью-Йорк Таймс» була жахлива. Якогось ранку я розгорнув газету і побачив Гумбольдта — спотворене, чорно-сіре, нещасне газетне обличчя вдивлялося у мене зі світу мертвих. Того