Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

з блискучим лезом, що спалахувало на сонці.

На ешафоті також стирчала чимала палиця з гостряком угорі. І Монс не міг од неї відвести очей, знаючи, що через мить його бідна голова буде наштрикнута на ту палицю…

Солдати поставили засудженого на коліна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й відскочили, як тільки кат підняв сокиру.

Мить – і все було скінчено. Кат свою роботу виконав професійно і бездоганно, як істинний майстер своєї професії…

Сонце ще тільки-но збиралося котитися до заходу, як імператор запропонував імператриці «прогулятися перед сном», чого раніше ніколи за ним не водилося. І ось позолочена імператорська карета в супроводі ескорту бравих драгунів покотилася на Троїцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високій палиці – так званому колу, – стирчала голова бідного Монса…

– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голівоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону імператор. – Кого він тобі нагадує?…

Катерина глянула і…

І подивившись в очі імператора без будь-якого збентеження – ну, лицедійка! – своїми невинними, чи не дитячими, очима, а потім ліниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стільки зіпсованості…»

Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, і того ж вечора за його вказівкою голова Монса була знята з палиці, опущена в скляну банку зі спиртом і врочисто поставлена в покоях імператриці на її столику – певно, для кращої пам’яті. Чи щоб Катеринушка не забувала свого коханця.

Оце вам розмах Петрової науки і її дієвість – куди тій сучасній педагогіці, коли вчать, вчать, а воно, те, кого вчать, по-старому діє, бо наука од нього одскакує, як горох од стіни.

Ось як треба вчити своїх гулящих жінок – з царським розмахом! Де там Дорошенкам та Кочубеям з їхньою наукою, коли вони намагалися відучити своїх жіночок від питва й гульбищ з молодими козаками – повчитися б їм у царя Петра.

– Е-е, парафіяни мої любі, тут одним котом, бодай і чорним, не обійдеться, – втрутився в «непорозуміння між гетьманом та генеральним суддею» (так було названо інцидент) отець Михайло, коли якось до нього в храмі Божому звернулася Кочубеїха за підтримкою та попросила пояснити, хто з них прав – вона з паном Кочубеєм і чоловіком своїм, чи пан гетьман, він же Мазепа, що чинить самоуправства і викрадає серед ночі дівиць? «Хоча, – додала, – наперед знаю, що наше, Кочубеєве, буде зверху, бо інакше й справедливості не буде».

Отець Михайло, радий, що трапилась нагода добру проповідь у храмі Божому виголосити, проказав:

– Тутечки ні та сторона не винувата, ні ця, супротивна. Ні пан гетьман, ні пан генеральний суддя зі своєю пані суддихою. Тут, щоб ви знали, любі мої, сам Сатанаїл винуватий.

Господь-Бог є творцем лише вищого, духовного світу, а зримий світ і тіло людини створені Сатанаїлом, що існував одвічно і є втіленням зла. Оскільки душу людини створив всеблагий Бог, а тіло – Сатанаїл, то в людині завсіди точиться боротьба. Між прагненням душі до добра і потягами тіла до зла…

І всім, хто був у храмі Божому і слухав ясу отця Михайла щодо немир’я між паном гетьманом і паном генеральним суддею, стало все втямки, але…

Але все зіпсувала пані Кочубеїха (це вона вміла). Вислухавши отця Михайла, привселюдно заявила, що їх, Кочубеїв, і в першу чергу її особисто, пан Бог створив і тому вони завжди праві і праведні («Ну, майже праведні», – уточнила), а Мазепу створив дідько і тому він і на старості не може вгомонитися, а бігає за дівицями та виманює їх з отчого дому до себе на потіху, щоб йому!..

Пан гетьман, коли почув, яким творцем нагородила його пані Кочубеїха, лише пхукнув – «пхy ти!..» І за звичкою набивши тютюном люльку, довго викрешував вогонь, збиваючи кресалом пальці, і потім, зосереджено сопучи, курив собі й курив…

Після того між двома шанованими родинами миру вже не було. Так, траплялося іноді перемир’я, але – нетривке. Хоч пан гетьман бувало за старою звичкою навіть у гості до Кочубеїв заходів та все намагався налагодити добрі відносини, але нічого доброго з того не виходило. Перемир’я чергувалося із чварами, закінчувалося благеньким миром – на якийсь час. І знову між ними пробігав отой самий чорний кіт…

А, може, це тому так лучилося, що гетьман Іван Мазепа, як писав один з істориків, «крім усіх інших чеснот, був справжнім героєм-коханцем».

І далі чи не з гордістю – знай, мовляв, наших!

«Рано овдовівши й лишившись бездітним, він звабив безліч жінок. (Так уже й безліч? – В. Ч.) Аж поки на старість його самого не звабила хрещениця, шістнадцятирічна Мотря Кочубеївна, на 50 років молодша від нього. У цій романтичній історії було все: і нічна втеча з батьківського дому, і скандал, влаштований батьками, і домашній арешт юної шукачки пригод, і сповнені жаги любовні листи старого гетьмана…»

Мазепа, поховавши жону, вдовів два роки, а потім…

«Но в это время, – писатиме інший історик, – согласуясь с наличием в бороде Ивана Степановича седины, бес начал усиленно дергать его за ребро…»

І смикання те закінчиться не просто нещасливим коханням, а – трагічними подіями, що зведуть Василя Кочубея зі світу цього…

Богат и славен Кочубей.

Его луга необозримы;

Там табуны его коней

Пасутся вольны, нехранимы.

Кругом Полтавы хутора

Окружены его садами,

И много у него добра,

Мехов, атласа, серебра

И на виду и под замками…

Так починається знаменита поема Олександра Пушкіна… Ні, не «Мазепа», як то вона мала б називатися, а – «Полтава».

Насправді всі події, описані Пушкіним у поемі «Полтава», відбувалися в гетьманській столиці Батурині.

Процитуємо ще:

Но Кочубей богат и горд

Не долгогривыми конями,

Не златом, данью крымских орд,

Не родовыми хуторами —

Прекрасной дочерью своей

Гордится старый Кочубей.

И то сказать: в Полтаве нет

Красавицы, Марии равной.

Она свежа, как вешний цвет,

Взлелеянный в тени дубравной.

Как тополь киевских высот,

Она стройна. Ее движенья

То лебедя пустынных вод

Напоминают плавный ход,

То лани быстрые стремленья.

Как пена, грудь ее бела.

Вокруг высокого чела,

Как тучи, локоны чернеют.

Звездой блестят ее глаза;

Ее уста, как роза, рдеют.

Но не единая краса

(Мгновенный цвет!) молвою шумной

В младой Марии почтена:

Везде прославилась она

Девицей скромной и разумной.

Зато завидных женихов

Ей шлет Украйна и Россия;

Но от венца, как от оков,

Бежит пугливая Мария.

Всем женихам отказ – и вот

За ней сам гетман сватов шлет.