Читати книгу - "Викрадач вічності"

Це ж смішно!

— Досить, заспокойся, — сказала йому дружина. — Поїмо, а тоді поговоримо.

Вони пішли додому, пообідали, заново все обговорили, але так нічого й не вирішили. Протягом багатьох років пан Гуд ловив дітей, однак був дуже обачний та оберігав себе від законів справжнього світу. Ховаючись за ілюзіями, він уже, певне, знайшов замість Гарві та Венделла нових бранців, які нічого не підозрювали. Схоже, Гуд і надалі творитиме зло — без викриття й покарання.

Наступного дня Гарвін батько зробив оголошення.

— Ці пошуки ні до чого не приведуть, — мовив він. — Тому досить.

— Ти йдеш у поліцію? — спитала його дружина.

— Так. Потрібно, щоб Гарві розповів їм усе, що знає. Це буде нелегко, сину.

— Мені не повірять, — сказав Гарві.

— Ось чому першим говоритиму я. Знайду того, хто мене вислухає.

Незабаром після сніданку батько кудись пішов. Вигляд він мав замислений і стурбований.

— Це все я винен, — сказав Гарві до матері. — Ми втратили стільки років, лише тому що я знудився. А могли би прожити їх разом…

— Не звинувачуй себе, — мовила вона. — Усі інколи вчиняють щось таке, про що потім шкодують. Кожен іноді робить хибний вибір, помиляється.

— Якби ж знати, як усе виправити, — зітхнув Гарві.

Невдовзі мати пішла в крамницю, залишивши Гарві з цією нав’язливою думкою. Чи можна було щось виправити? Як повернути втрачені роки та прожити їх тут, з людьми, які його любили і яких він ніжно любив у відповідь?

Гарві сидів біля вікна у своїй кімнаті, намагаючись розв’язати цю проблему, коли побачив на розі вулиці самотню постать. Він відчинив вікно й загукав:

— Венделле! Венделле! Я тут!

І помчав сходами донизу. Коли він відчинив двері, Венделл уже стояв на ґанку — обличчя в нього розчервонілося та блищало від сліз і поту.

— Гарві, що сталося? — пробелькотів він, гикаючи між словами. — Усе змінилося! Батя розлучився з мамою, а мама зараз така стара… і гладка, як свиня! — він витер носа та голосно шморгнув. — Так не мало бути! Правда ж?

Гарві спробував йому пояснити, як Дім обдурив їх, проте Венделл навіть слухати не став — він просто хотів, щоб жахіття скінчилося.

— Я хочу, щоб усе було, як раніше, — рюмсав Венделл.

— Мій тато пішов у поліцію, — сказав Гарві. — Він їм усе розкаже.

— Це не допоможе, — друг був у відчаї. — Вони ніколи не знайдуть Дім.

— Твоя правда. Я шукав його з батьками — марно. Він ховається.

— Дурню, звісно, він ховається від них, — сказав Венделл. — Йому не потрібні дорослі.

— Точно, — погодився Гарві, — йому потрібні тільки діти. Б’юсь об заклад, що він просто шаленіє, так хоче нас повернути.

— Звідки ти знаєш?

— Ми ж були в його пазурах. Ще трохи — і з’їв би нас живцем.

— То гадаєш, він на нас зуби гострить?

— Я впевнений.

Хвилину Венделл роздивлявся свої черевики.

— Думаєш, ми маємо повернутися?

— Навряд чи хтось із дорослих — мій тато, твоя мама чи поліція — коли-небудь знайде Дім. Якщо ми хочемо повернути вкрадені роки, треба зробити це самотужки.

— Не подобається мені ця ідея, — зізнався Венделл.

— Мені теж, — сказав Гарві.

Він подумав, що треба лишити батькам записку, бо ще вирішать, що він їм наснився.

— Мусимо йти. У нас немає вибору, — мовив він.

— Коли вирушаємо?

— Зараз! — Гарві насупився. — Ми й так втратили забагато часу.

Повернення в щасливий край

Здавалося, Дім знав, що вони повертаються: щойно хлопці вийшли на вулицю, їхні ноги немов самі згадали дорогу — і вони рушили на беззвучний поклик голодного будинку.

— А що з нами тепер буде? — спитав Венделл. — Ми ж ледь утекли минулого разу…

— Пані Ґріффін нам допоможе, — відповів Гарві.

— А якщо Карна відкусив їй голову? — занепокоївся Венделл.

— Тоді впораємося самі.

— З чим впораємося?

— Знайдемо Гуда.

— Але ж ти казав, що він помер.

— Навряд чи такій істоті може завадити смерть, — сказав Гарві. — Він десь у Домі, Венделле, і ми мусимо вистежити його, подобається нам це чи ні. Він викрав усі ті роки, що ми могли провести з батьками. І якщо ми хочемо повернути свій час, доведеться притиснути гада.

— На словах усе просто, — пхикнув Венделл.

— Дім сповнений різних фокусів, — нагадав йому Гарві. — Пори року, подарунки. І все — лише ілюзії. Ми повинні пам’ятати про це, триматися за цю думку.

— Гарві, дивись!

Венделл показав уперед. Гарві впізнав цю вулицю з першого ж погляду. Тридцять три дні тому він стояв тут і слухав, як спокусник Ріктус вихваляє Дім і розповідає, що за пречудове місце лежить по той бік стіни з туману.

— Осьде вона, — промовив Гарві.

Дивно, але хлопець не боявся, хоча й знав, що вони повертаються ворогові до рук. Та краще просто зараз зустрітися з Гудом і його ілюзіями, аніж потім решту життя гадати, що ж трапилося з Лулу, й оплакувати втрачені роки.

— Готовий? — спитав він у Венделла.

— З’ясуймо спочатку одну річ. Якщо Дім — справді ілюзія, як же ми відчували холод? І як це я примудрився погладшати від пирогів пані Ґріффін, і…

— Не знаю, — перебив його Гарві; сумнів ковзнув холодним пальцем по його спині. — Не можу пояснити, як працює магія Гуда. Та я певен, що він забрав усі ті роки собі на поживу.

— На поживу?

— Ага. П’є їх, як… як… як упир.

У Гарві вперше сяйнула така думка про Гуда, одначе це порівняння одразу здалося йому влучним. Кров — це життя, а саме життям харчується Гуд. Він вампір, це точно. Ба навіть король вампірів.

— То чому ми не взяли кілка, святої води чи ще чогось такого?

— Вони допомагають лише в казках, — відповів Гарві.

— А якщо він поженеться за нами…

— Ми дамо відсіч.

— Відсіч? Як?

Гарві знизав плечима. Насправді він не знав, як і чим вони будуть з ним битися. Але молитви й хрести у битві не зарадять — щодо цього він був певен.

— Досить балачок, — сказав він Венделлові. — Не хочеш іти, то й не треба.

— Такого я не казав.

— Добре, — мовив Гарві й рушив у туман.

Венделл ішов за ним назирці, та щойно Гарві занурився в туман, товстун ухопив його за рукав, і вони зайшли так само, як і вийшли, — разом.

Мур огорнув їх вологим покривалом. Він так сильно тиснув на хлопців, що Гарві почало здаватися: от-от задушить. Однак туман лише не хотів, щоб вони передумали. Наступної миті його межі затремтіли, і він виплюнув хлопців по той бік стіни.

У королівстві Гуда був розквіт літа,