Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

займати чергу за хлібом, так що не знаю повернеться чи ні? Ви ставайте, а там подивимось. Молока може на всіх не вистачити!».

Іде процес одвічної боротьби за виживання. Чорнобильці, афганці, бабусі-пільговички й молоді мами, студенти, спортсмени, вчительки й робітники картонажних фабрик, зубні техніки, вагоновожаті вечірньої зміни, дрібні підприємці, артисти (як я приміром), лікарі, адвокати, нотаріуси, керівники драмгуртків, письменники, комуністи й безпартійні, анархісти, збоченці, латентні гомосексуалісти й навіть алкоголіки-бомжі — усі люблять молоко або воно їм потрібно для якихось своїх таємних ритуалів. Не важливо! Важливо те, що тричі на тиждень усі вони о шостій ранку збираються під гастрономом зі своїми трилітровими слоїками.

Трилітрові слоїки — це символ нашого часу. У них зберігають крупу й гроші, у них наливають молоко, пиво й олію, у них закручують консервацію. Вони — єдина справжня міра нашої непевної доби, коли нікому й нічому не можна довіряти окрім вірного трилітрового слоїка, який служить еталоном усього, що сиплеться, кришиться і наливається.

У мене в кульку заховано два слоїки, проте у цей пізній час я маю досить мало шансів узяти бодай один, бо молоко дійсно закінчується. Про це свідчать прогалини в черзі й загальний пригнічений настрій. Якась дама, що стоїть біля самої бочки, високим голосом кричить: «Не давайте їй дві банки! Ми ж домовилися в одні руки тільки по одній!». «У мене вдома четверо дітей!» — не менш істерично відгукується другий жіночий голос. «Ну, то й що, а у мене десять дітей, і бабуся з інсультом, і дідусь з поносом! Так я все одно одну банку буду брати!». Цей безумовний жарт рідким сміхом трохи розряджає атмосферу, але мені від того легше не стає, бо я у самому кінці черги й розумію, що у будь-якому випадку до «чесного молока» мені не дістатися.

Треба діяти! Треба якось діяти, бо не можна через свої вранішні лінощі залишити дитину без молока. «То ви будете стояти?» — питаю чоловіка з обвислими вусами, за яким я зайняв чергу, і він, якось безнадійно знизавши плечима, зовсім деморалізовано киває головою. «Добре. Я за п'ять хвилин повернуся». Чкурю.

План мій полягає у тому, щоб непомітно заповзти, так би мовити, у ряди «молочного авангарду» і якійсь привітній бабусі чи жінці з розумними очима шепнути: «Візьміть і на мене баночку, я вам удвічі заплачу!». Інколи такий трюк у мене проходив. Я, навіть, знав бабусь, які конкретно на цьому заробляли гроші, беручи по п'ять, шість, сім банок, а то й просто продаючи за живі гроші своє право у черзі.

Але того дня мені не поталанило. Як я не совався, як не відшукував у натовпі бодай одні лагідні, незнервовані очі, все було марно. Натовп стояв, як гранітний. Черга була залізобетонна. Всі розуміли, що наступна бочка буде аж у понеділок, а тому суворо контролювали процес наливу. Одна банка в руки й зась! Ну, ще двадцять, тридцять людей візьме, і молоко закінчиться, а у натовпі стояло більше сотні. Отак півтори тонни молока вартістю по двадцять п'ять купоно-карбованців за літр розходилася упродовж трьох-чотирьох годин. У мене в кишені лежав папірець номіналом у двісті купоно-карбованців. Це були останні наші гроші, й на них ще треба було купити хліба, а все інше у нас в запасі було, тим більше, що сьогодні могли видати у театрі аванс, ну а в понеділок — так точно.

«Продайте баночку за двісті карбованців!?» — кидаюся я до тої жінка, яка якимось дивом вирвала у долі два слоїки й тепер обережно тримаючи їх під пахвами, вибиралася з черги, де на неї чекав її чоловік у шапочці-півнику з надписом ADIDAS. «Би що — з глузду з'їхали? — сахається вона від мене. — У мене дійсно вдома четверо дітей, я продавцям свідоцтва про народження показувала!».

От чорт, озираюся на боки. Надія вмирає останньою. Я прожогом кидаюся до сусіднього гастроному, бо знаю, що підприємливі бомжі, буває, перепродають молоко просто у приміщенні, наварюючи на слоїку більш ніж вдвоє, і купують за ті гроші найдешевший напій «Козацький» по сто двадцять карбованців за пляшку. Але бомжів сьогодні нема. У гастрономі натомість стоїть теж досить величенька черга за хлібом. Але хліб, на відміну від молока, привозять часто. Вранішній «восьмигодинний» хліб вже розібрали, то черга чекає «десятигодинного». Я знову повертаюся у чергу за молоком.

«Більше не займати! Більше не займати!» — кричить продавщиця, і той крик відгукується у натовпі стогоном пораненого звіра. Всі знають, що рано чи пізно це має статися, але щоразу це стається раптово. Як смерть! «Ну от і все!» — зітхає чоловік з обвислими вусами, і в його словах звучить реквієм по усіх наших надіях і сподіваннях. Натовп починає рідшати. Якісь відчайдухи з кінця черги пруться уперед, аби на власні очі переконатися, що молоко закінчується. Ті ж, що стоять попереду, напружуються ще більше, рахуючи кожну краплину. Поки молоко наливається, продавщиця хухає у змерзлі руки. Поруч з нею її помічник — кремезний сільський дядько в ондатровій шапці на потилиці. Він ховає по кишенях пухкі пачки купюр і допомагає стежити за порядком у черзі. І от остання банка наповнюється ледь до середини. її щасливий власник

кидає на дерев'яний столик жмуток дрібних купоно-карбованців… «Давайте вже як за літр», — прихильно проказує до нього продавщиця, і оце дійсно кінець. За хвилину біля бочки порожньо. Я зі своєю Веронікою Кастро всідаюся на лаву неподалік гастроному і з собачою тугою ледь не вию від розпачу й безсилля. Якщо й «Багаті теж плачуть», то що вже казати про нас — галімих пострадянських жебраків? Туго так. Тупо туга!

Над мегаполісом віють сірі північно-західні вітри. Вони несуть у собі тьми колючих цупких радіохвиль. Кучерявляться, вирують вологі протуберанці, змішуючись із сірим небом, хмарами та дощами, навалюються на будинки, вікна, телеантени, гудуть ефірним мереживом у телевізорах і радіоприймачах. Пухнуть кишки трансляційних мереж, перетравлюючи у собі коліщата вбитого часу й несправджених мрій. Ідуть додому чи то люди, чи просто фрагменти біомаси і тягнуть у своїх напівзотлілих торбах та пластикових кульках молоко, картоплю, ковбасу і яйця, щоб, запаливши на кухні блакитну квітку газу, зварити жирний борщ, підсмажити на салі яєчню, і в один лютневий день вмерти від раку чи інсульту, лягти в труну й бути закопаними у мерзлий, грудкуватий ґрунт київських міських кладовищ. Північно-західні вітри дмуть на мегаполіс без мети, з метою, як мета… М'ята інколи пробивається на пустищах з-під землі і, розчавлена ногою