Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

стусана в око коліном, а потім їй захотілося сісти на мене верхи. Вона стала на ніжки й трохи не полетіла сторчки з дивану. В останню мить я схопив її за кофтину.

— Грайся спокійно. Дай таткові трохи поспати. Пожалій татка: у нього животик вночі болів.

— Ва-ва, ва-ва, — вона обхоплює мене ручками за шию і смішно тицяється носиком у вухо.

— Молодець моя кохана, чмок-чмок (поцілував її у губки й щічку), молодець моя люба, а от мама твоя татка не жаліє! — я просто у захваті від ніжностей моєї доньки.

Тим часом вона грається якимись маминими кремами, косметичним причандаллям і щось там проказує сама до себе. Ту-ту (поїзд), мамако (молоко), ківіць (квітка), ав-ав (собака), пудуць (подушка), аво-аво (телефон), ха-ха-ха (радість), мау (кицька), а-кий (відкрий), а-ни (ні, ні, в якому разі). Мова моєї доньки здебільшого зрозуміла мені, хоча трапляються і винятки «папа-ду», наприклад, що б воно означало «папа-ду»? Моє кохане створіння!

Крізь напівзаплющені очі я спостерігаю за цим найбільшим дивом на землі — власною дитиною, маленькою подобою самого себе: мій ніс (ліпшого не буває), мамині очі (ну-у, теж гарні), моє чоло (ідеальне), мамине волосся (гарне, дуже гарне), мої губоньки (пелюсточки рожеві), мамина попа (ну, тут не буду сперечатися — найкраща попа на землі), зубоньки-перлиночки, шийка, ніжки, животик… Рідне моє, кохане. Плоть від плоті, кров від крові. Час іде. Ти ростеш. Пройде рік або два, або три (садочок), п'ять (школа), п'ятнадцять-шістнаддять (інститут), сімнадцять (закохаєшся по-справжньому). Кому будуть належати ці ручки, ніжки, носик і пальчики? Не мені, це точно… Дай Бог, щоб не якомусь покидьку! Забудеш про татка, і будуть у тебе свої діти й продовжиться рід… Моя радість і сум, життя і смерть, любов і байдужість… Вовтузиться.

— Орку, ти гад! Хто вчора обіцяв сходити по молоко? — до кімнати повертається дружина. — Давай швиденько вставай і біжи, бо, може, трапиться диво і ти ще встигнеш узяти!

— О-о-о-о-о, — я перекидаюся на живіт і накриваю голову подушкою.

Життя, життя, для чого ти нам дане? Звідки ми прийшли і куди йдемо? Відповіді нема. Під моєю подушкою тиша. Слухаю деякий час тишу, потім набираю повні легені повітря, відкидаю убік подушку, зриваю з себе ковдру, встаю.

Мої босі ноги вже, здається, в міліардний раз чалапають по холодному білому кахлі ванної кімнати. Встигаю ухопити в дзеркалі кавалок сновидіння про Золоту Піраміду Духу… Заплющую очі і повільно крізь ніздрі вбираю в себе повітря, згадуючи нічне сновидіння. Гармонія, Єдність, дикобрази, пацюки, лайно…

— Пошукай у місті пральний порошок, — зазирає до ванни дружина, саме у той момент, коли я стою і дзюрю в унітаз.

— Добре, — автоматично погоджуюсь я, спостерігаючи за пружною цівкою.

Посцявши, іду вмиватися. Стаю перед раковиною і знову заплющую очі. Уламки снів кришаться й падають у провалля реальності нового дня, який постає переді мною у всій повноті фізичного життя, боротьби за виживання, тілесних тортур, емоційних страждань, безнадійних переживань, інтелігентських рефлексій тощо. Розплющую очі. Переді мною біла раковина, скляночка з зубними щітками, сріблястий кран в якому перекрученим, вигнутим відображенням відбивається моя пика. «Це гарний образ спотворено фізичною реальністю світу, який у снах видається таким гармонійним і зрозумілим», — думаю я, зі злістю відкручуючи кран, і у такий спосіб бодай частково, зганяючи на ньому свій безпорадний гнів на оточуючу мене матеріальну реальність.

Зранку, я це помітив давно, у мене особливо загострене відчуття того, що все життя людське — марнота марнот. Для мене завжди важко починати новий день. Але хіба хочеш? Мусиш! А-а-ах, — позіхаю я голосно і вдаюся до екстремістських, радикальних дій щодо боротьби із залишками сну. Просто беру і хлюпаю собі в обличчя холодною водою! Зубна щітка гуляє по зубах, і присмак м'яти пощипує за язика. Холодна вода летить в обличчя, падає важкими, як кулі, краплями на підлогу, стіни й дзеркало. Під навалою цих пристрасних різких рухів залишки снів остаточно зникають, відступають кудись у тінь, поступаючись цілком природному фізичному задоволенню від того, що тіло, на відміну від непевних духовних станів, наче росте, наливається силою та енергією й наприкінці процесу умивання заповнює собою увесь довколишній простір. Потім я приймаю душ. Далі я розтираюся рушником, розчісую волосся і вже насамкінець розправляю плечі. Я стрункий, пружний і рішучий! Я готовий до дій!

— Все о'кей, рідна моя, — вистрибую я із ванни, — ти готуй мені кашку, а я швиденько по молоко! Може, і справді, встигну.

— Ти навіщо помідори пальцями з банки брав? — гнівно питає вона мене. — Пом'яв же ж половину! Ну чисте жлобство!

Але я не відповідаю, бо зайнятий важливою справою — готуюся до «полювання на молоко».

О, святе молоко! Боротьба за тебе є такою ж важливою, як боротьба за саме життя, бо на тобі ми варимо каші для дитини, тебе наливаємо у чай, на тобі печемо млинці, а коли є можливість, просто п'ємо з солодкими булочками чи пряниками. Але всі у цьому місті знають, як нелегко ти даєшся, бо щоб тебе «узяти», треба вставати о шостій чи сьомій ранку, вистоювати довгу й похмуру чергу, одним словом, воювати, брати тебе з боєм, виборювати у життя кожну твою краплину! О, святе молоко, я йду по тебе! Або, як казав той: «Йду на ви!».

Аби довго не вовтузитися з одягом, я нашвидкуруч одягаю на себе теплий спортивний костюм, в'язану шапочку, старі румунські шкіряні кросівки й біжу, дарма що бігти далеко не треба. Гастроном, до якого в понеділок, середу і п'ятницю із якогось колгоспу привозять велику бочку молока, знаходиться за рогом.

У руках моїх звичайний поліетиленовий пакет з портретом Вероніки Кастро — героїні мексиканського серіалу «Багаті теж плачуть», популярного на усьому пострадянському просторі. Я не дивлюсь мексиканських серіалів і взагалі досить вороже ставлюся до всіх проявів масової культури, але що поробиш, доводиться, якщо не миритися, то співіснувати з мистецькими сурогатами на кшталт серіалів, реклами чи російської попси. І зараз мені, до речі, належить зустрітися з адептами усього того, що я так ненавиджу, — зі звичайними співгородянами, співвітчизниками, власниками та співвласниками нещодавно приватизованих квартир у районі, де ми разом співмешкаємо. Ось вони стоять у своїх сірих неоковирних куртках, пальтах, драних плащах, ватниках, шапках, якомусь лахмітті. Звичайна пострадянська черга за молоком. Але в тому натовпі є чіткий порядок, і я знаю, що варто вигукнути «Хто останній?», мені одразу хтось відгукнеться: «Взагалі-то я, але переді мною ще стоїть двійко, але вони відійшли, і ще один займав за мною, але він побіг