Читати книгу - "Великі сподівання"

в мене. Я б закричав з жаху, якби тільки стало на це духу.

- Хто ти? - спитала леді за столом.

- Піп, мем. [64]

- Піп?

- Хлопчик від містера Памблечука, мем. Я прийшов… погратися.

- Підійди ближче, щоб я на тебе роздивилась. Підійди до мене.

Ось саме тоді, коли я стояв біля неї, силкуючись уникати її погляду, я й роздивився докладніше все довкола і побачив, що годинник її зупинився, показуючи за двадцять хвилин дев'яту, і так само настінний годинник стояв і показував за двадцять дев'яту.

- Подивись на мене,- сказала міс Гевішем.- Ти не боїшся жінки, яка ні разу не бачила сонця за весь той час, що ти живеш на світі?

Як не прикро це визнати, але я не побоявся відповісти страшенною брехнею, яку містило слово «ні».

- Ти знаєш, що тут у мене? - спитала вона, приклавши одну, а тоді й другу руку до лівого боку грудей.

- Знаю, мем.- (При цьому я мимоволі згадав молодика з боліт, яким страхав мене мій каторжник.)

- Що це?

- Серце.

- Розбите!

Вона промовила це слово дуже значливо і пильно подивилась на мене, а уста її скривив якийсь загадковий і навіть гордовитий усміх. Ще з хвилину вона тримала руки на грудях, а потім повільно опустила, наче їй несила було їх утримати.

- Я втомлена,- сказала міс Гевішем.- Я хочу розради, а дорослі чоловіки й жінки мені обридли. Грайся.

Я думаю, кожен мій читач, хоч би й який він був сперечальник, погодиться, що за даних обставин навряд чи можна було придумати більш обтяжливе завдання для бідолашного хлопчака.

- У мене часом бувають хворобливі примхи,- мовила вона далі,- ось і зараз мені закортіло подивитись, як хтось грається. Ну ж бо! - Вона нетерпляче поворухнула пальцями правої руки.- Грайся, грайся, грайся!

Коли я згадав, що мені «покаже» моя сестра, в разі я тут поведуся якось не так, у мене раптом зблиснула відчайдушна думка - чи не кинутись навскач по кімнаті, вдаючи конячку містера Памблечука? Але я зразу ж відчув, що це в мене не вийде, і не схотів навіть пробувати, а тільки стояв і дивився на міс Гевішем, якій я, мабуть, видався упертюхом. Як ми отак трохи надивились одне на одного, вона спитала: [66]

- То ти неслухняний і норовистий?

- Ні, мем, мені вас дуже шкода, і дуже шкода, що я не можу зараз гратися. Якщо ви поскаржитесь моїй сестрі, вона дасть мені чосу, отож я б грався, якби міг, але тут усе таке нове для мене, і дивне, і гарне… і сумне…- Я урвав мову, боячись, щоб не сказати зайвого - чи то, може, я вже сказав його,- і ми знову якийсь час мовчки дивились одне на одного.

Перше ніж знов заговорити, вона відвела від мене погляд і подивилась на свою сукню, на туалетний столик і нарешті на саму себе у дзеркалі.

- Таке нове для нього,- пробурмотіла вона,- і таке давнє для мене; таке дивне для нього і звичне для мене, і таке сумне для обох нас! Поклич-но Естеллу.

Оскільки міс Гевішем і далі дивилась на свій образ у дзеркалі, я подумав, що це вона й говорить до самої себе, отож і не ворухнувся з місця.

- Поклич Естеллу, - повторила вона, блиснувши на мене поглядом.- Це вже ти можеш зробити. Поклич Естеллу. З-за дверей.

Стояти в темряві таємничого коридора невідомого будинку й дозволити собі таку непрощенну вільність, щоб гукати на весь голос ім'я гордовитої панночки, якої не видно й не чутно,- це було майже так само тяжко, як і гратися по команді. Але нарешті вона озвалась, і світло її свічки, мов зірочка, замиготіло в темному коридорі.

Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.

- Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.

- З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем - хоч вона й здавалась неправдоподібною:

- Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.

- В яку гру ти вмієш грати, хлопчику? - вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.

- Тільки в дурня, міс.

- То й залиш його в дурнях,- сказала міс Гевішем Естеллі.

Так ми сіли грати в карти.

Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько [67] туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей - навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата - савана.

Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.

- Він на даму каже краля, цей хлопчик! - зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.- І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!

Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні. Презирство її до мене було таке сильне й заразливе, що передалося й мені.

Вона виграла, і тепер я роздавав. Я тут-таки збився - що й не дивно було, коли збоку хтось тільки й чигає, щоб ти що-небудь зробив не до ладу,- а вона прозвала мене дурним і незграбним простаком.

- Ти нічого не відповідаєш їй,- озвалась до мене міс Гевішем, що дивилась на нашу гру.- Вона всіляко обзиває тебе, а ти мовчиш. Якою вона тобі здається?

- Мені б не хотілося цього говорити,- пробелькотів я.

- А ти