Читати книгу - "Великі сподівання"

скажи мені на вухо,- міс Гевішем нахилилась ближче до мене.

- Вона здається дуже гордою,- пошепки відповів я.

- А ще?

- І дуже вродливою.

- А ще?

- І дуже злою.

(Естелла в цю мить глянула на мене з безмежною відразою.)

- А ще?

- І ще мені хочеться додому.

- І ти не хочеш більш ніколи її бачити, хоч вона дуже вродлива? [68]

Не знаю, може, мені й захочеться її ще побачити, але зараз я хотів би додому.

- Скоро підеш,- голосно сказала міс Гевішем.- Дограй до кінця.

Якби не той її загадковий усміх напочатку, я б нізащо на повірив, що міс Гєвішем може усміхатись. На запалому її обличчі застигла похмура настороженість - очевидно, ще відтоді, як усе навкруг неї застигло,- і здавалося, що вже ніщо не зможе її розвіяти. Груди у неї запали, і вона зсутулилась, і голос у неї запав, зробився глухіш і безживний, та й уся вона справляла Ераження зане-палої тілом і душею, всередині й ззовні, пригніченої якимось нищівним ударом.

Естелла й цього разу обіграла мене і кинула карти на стіл з таким виразом, наче їй бридко було й вигравати у такого нездари, як я.

- Коли ж тобі знов сюди прийти? - промовила міс Гевішем.- Дай-но я подумаю.

Я вже хотів нагадати їй, що сьогодні середа, але вона зупинила мене все тим самим нетерплячим порухом пальців правої руки.

- Ні, ні! Мене не цікавлять ні дні тижня, ні тижні місяця! Прийдеш через шість днів. Ти чуєш?

- Чую, мем.

- Естелла, проведи його. Даси йому попоїсти, й хай він походить там, поки їстиме. Іди, Піпе.

Я пройшов за вогником сзічки вниз, як був пройшов за ним угору, і Естелла поставила її там, де взяла, коли ми входили. Поки вона не відімкнула зовнішніх дверей, мені мимоволі здавалося, що надворі вже ніч. Сяйво дня зовсім спантеличило мене, так неначе я провів у тій дивовижній кімнаті при світлі свічок багато-багато годин.

- Почекай тут, хлопчику,- сказала Естелла і зникла, замкнувши за собою двері.

Скориставшись нагодою, що більш нікого нема на подвір'ї, я приглянувся до своїх пошерхлих рук і грубих черевиків. Висновок мій був дуже для них несприятливий. Раніш вони мене анітрохи не бентежили, а ось тепер почали здаватися нестерпно простацькими. Я вирішив спитати Джо, чому він навчив мене називати кралею карту, яка називається дамою. Я пошкодував, що Джо не дістав ви-тонченішого виховання, бо тоді воно й мені б передалося.

Повернувшись, Естелла принесла шматок хліба з м'ясом та кухлик пива. Кухлик вона поставила долі, а хліб з м'ясом, не дивлячись на мене, зневажливо тицьнула мені [69] в руку, мов собачаті. Я відчув себе таким приниженим, ображеним і зневаженим, так мені стало прикро, гидко й тоскно •- не знаю, може, тільки сам бог відає, яке слово відповідало б цьому пекучому болеві,- що аж сльози виступили на моїх очах. У ту ж мить Естелла блякнула у мій бік поглядом, втішена, що довела мене до такого стану. Це, однак, додало мені сили притамувати сльози, і я зміг витримати її погляд. Тоді вона презирливо стріпнула головою - хоча, здається, зрозуміла, що занадто поквапилася радіти,- і пішла геть.

Я на самоті розглянувся, де б сховатися зі своїм розпачем, і, зайшовши за ворота, що вели до броварні, прихилився плечем до стіни, затулив обличчя рукавом і заплакав. Плачучи, я гупав ногою в стіну, а рукою щосили смикав себе за волосся - так гірко було мені на душі, такий гострий був мій безіменний біль, що потребував якогось виходу назовні.

Сестрине виховання зробило мене дуже вразливим. Хоч би хто виховував дітей, вони у своєму маленькому світі нічим так боляче не переймаються, нічого так боляче не відчувають, як кривду. Нехай це буде мала кривда, але ж і дитина мала, і світ її малий, і коник-гойдалка для неї не менш дорогий, ніж для дорослого ставний ірландський кінь-скакун. У мене от із самого малку виробилась на все життя нетерпимість до кривди. Ледве-но навчившись говорити, я вже знав, що моя сестра з її вередливим і злим самовладдям несправедлива зі мною. Глибоко в моїй душі засіло переконання, що, виховуючи мене власною рукою, вона все-таки не має права зводити це виховання до стусанів. Певність у цьому я леліяв у собі всупереч усім покарам і приниженням, постам і покутам і всяким іншим виховним заходам, а що я у своїй самотності й беззахисності так довго був пройнятий цими думками, то це великою мірою позначилось і на моїй вдачі, яка стала сором'язкою і вразливою.

Цього разу я, проте, дав раду своїм ображеним почуттям, вигупавши їх об стіну броварні й повисмикувавши разом з власним волоссям, після чого витер обличчя рукавом і повернувся з-за воріт назад. Тепер уже й хліб з м'ясом виявився доречним, і пиво приємно гріло й лоскотало в носі, і я невдовзі настільки відійшов духсм, що зміг розглянутись довкола.

Все тут і справді дихало пусткою, аж до голубника на дворі броварні, який стримів на тичці, перехняблений від вітру; якби в ньому були голуби, то їм би, певне, [70] видалося, що це їх поколихує море. Але не було ніяких голубів у голуб'ятнику, ані коней у стайні, ані свиней у хліві, ані солоду в коморі, ані пахощів зерна й пива в казані та чані. Усі запахи й саме життя вивітрилися з броварні з останнім струмінцем диму. В дальньому кінці двору валялася купа діжок. Від них, мов на пам'ятку по давноминулих кращих днях, ледь відгонило кислим духом, хоч з нього й важко було вгадати, який смак мало колись пиво у цих діжках,- спогади відлюдників узагалі рідко бувають схожі на їхнє справжнє життя. Там, де кінчалась броварня, за давнім муром, виднів буйно зарослий садок. Мур був не дуже високий, тож я зміг підтягтись на руках і заглянути по той бік. Садок, що розкинувся за тильною стіною будинку, густо заріс зелено-сірими бур'янами, серед яких, однак, було проторовано стежку, і ось саме цю мить стежкою ішла в глибину садка Естелла. Але вона здавалася всюдисущою. Бо коли я не витримав спокуси й, вибравшись на діжки, став ходити по них, то побачив, що й вона ходить по діжках, тільки з другого кінця. Підтримуючи руками свої гарні каштанові кучері, вона віддалялася і, так ні разу й не оглянувшись, невдовзі зникла з очей. Та й у самій броварні теж, у цьому просторому приміщенні з кам'яною підлогою, де колись варили