Читати книгу - "раКУРС"

прийшла першою, за мною — п’ятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років п’ятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичем — це єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запам’ятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».

— Свій номер телефону я вам не повідомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацію будете передавати через зв’язкового, якого ви всі знаєте. Самі розумієте, що у випадку провалу когось із вас ви не маєте права видати членів своєї групи. Ось для цього ви до сьогодні не знали одне одного й надалі не повідомляєте своїх прізвищ, адрес і всього іншого.

З’ясувалося, що зв’язковим у нас буде Сашко. Я навіть не особливо здивувалась, коли дізналася про це. З перших днів його повернення в Луганськ у мене були здогадки, що він повернувся не просто так.

Далі наш керівник розподілив завдання. Загальне для всіх — збір інформації, перехоплення донесень, розвідка. Іван і Максим мали влаштуватися охоронцями на склад, Олексій — записатися в ряди ополченців, щоб жити в казармі. Семенові, Олегові та мені було доручено збирати інформацію про кількість бойової техніки, місця її перебування й ще багато чого. Наш керівник надав ретельні рекомендації кожному з нас, наприкінці говорив про патріотизм і вагомість виконання нами поставлених завдань.

— Підготовчий етап — два тижні. Десь за місяць або трохи раніше буде проведене перше оперативно-перевірне, — сказав він. — Тож готуйтесь і починайте працювати. Наостанок нагадую: ретельно, до дрібниць продумуйте свої легенди.

За моєю легендою, я мала стати дачницею. Для цього я знайшла вдома кілька пластикових відер із подряпинами, аби не впадати в око. З такими багато жінок їздять на дачі. Також знайшла кошик, білу хустку.

— О, ні! — сказала я, побачивши своє відображення в дзеркалі. — Злякатися можна! Мамо, у тебе знайдеться для мене капелюшок?

— Звичайно! А навіщо він тобі? У будь-яку спеку не носила головні убори, а тут знадобився?

— Старію, мамо, старію! — усміхнулась я.

Материн капелюшок личив мені, як корові сідло, але що поробиш? Я розрахувалася на роботі. На моє щастя, ніхто не вимагав відпрацювати два тижні: люди виїжджали з міста, тож ніяких запитань не виникло. Своїм домашнім я не сказала, що звільнилася, тож мені доведеться підлаштовувати своє дачне життя під графік колишньої роботи. Коли все було готове, зателефонувала Сашкові з нового номера й сказала, що можу їхати на дачу. Це було умовним сигналом про мою готовність.

Уранці ми зустрілись із Сашком.

— Тебе не впізнати! — усміхнувся він, побачивши мене в літньому сарафані, капелюшку та з відрами.

— Вези вже швидше! — відказала йому й додала: — Штани все одно взяла із собою.

Сашко привіз мене в селище Хрящувате, де були дачні будинки. Він відчинив невеличкий будиночок із білої цегли, віддав ключі.

— Це дача твоєї тітки Люби, — пояснив він. — Вона поїхала до доньки в Росію, тебе попросила доглядати за городом. Звідси добре проглядається траса, тож рух техніки зможеш бачити.

— Усе ясно, — сказала я.

Сашко пішов, поки не засвітився перед сусідами. Я полегшено зітхнула. Не терпілося почати виконувати завдання. Я вдягла фартух, відкрила воду й хотіла вже почати поливати городину, коли згадала, що не можна це робити вдень, коли пече сонце.

— Отак можна погоріти на дрібницях, — дорікнула собі.

Обійшла ділянку, роздивилася, що де росте. Скубнула за кучерявого чуба кріп — пахне приємно, пожувала його, огледілася. На сусідній ділянці жіночка смикає бур’яни, тож пішла знайомитися. Мене повинні знати сусіди, щоб не виникало підозри, що тут ховається хтось чужий.

Євген

Нас перевели в казарми, і тепер мені стало складніше спілкуватися з Любою. Ми почали зустрічатися рідше, і щоразу я намагався уникати теми створення нової республіки. Як би Люба не сприймала її, але Луганська Народна Республіка вже проголошена — і це незаперечний факт. Тепер головним завданням є захист новоствореної республіки, і я один із перших, хто повірив у неї й став на її захист. Іноді думаю про те, що легко не буде, так просто фашистська влада не залишить у спокої нашу республіку. Хто ж відмовиться від ласого шматка, яким є для них трудівник Донбас? Кого ж тоді доїти, щоб наживатися? Але ми вистоїмо! У цьому впевнений не лише я, а й ті козаки, які згуртувалися, щоб боронити мирне населення й нашу землю. Коли лягаю спати, тішу себе надією, що непорозуміння, які виникли між мною та Любою, тимчасові. Потрібно набратися терпіння, і згодом, коли вона побачить справжнє покращення життя в нас, а не на тій частині, де бандерівці та «Правий сектор» диктують свої права, Люба змінить власні погляди. У своїх мріях я часто йду далі, туди, де в майбутньому ми одружимось і в нас народиться син. Не знаю чому, але хочу мати первістка-сина. Напевно, тому, що такі бажання виникають майже у всіх чоловіків: мовляв, буду брати сина на риболовлю, куплю йому велосипед, навчу плавати. Я не є винятком. Не знаю, як би я спілкувався з дівчинкою, а от із сином я б знайшов спільну мову. У найпотаємніших думках мрію про те, як колись усе