Читати книгу - "раКУРС"

це скінчиться і я буду розповідати синові про те, що одним із перших став на захист Луганської Народної Республіки. Вечорами біля його ліжечка я буду розповідати про ці неспокійні дні, про СКС, про новеньку козацьку форму, папаху.

«Потрібно попросити Антона зробити гарну світлину на згадку! — стукнуло мені в голову. — А ще краще — одну портретну, другу — де ми всі втрьох у формі та зі зброєю».

А ще потрібно обов’язково зробити якісне фото мене поруч із Любою. Колись, із роками, коли ми змінимося, будемо дивитися на цю світлину, згадувати наші побачення, прогулянки вулицями й наш безмежний степ, який ми відстояли й зберегли.

Про свої наміри я сказав Антонові, і він підтримав таку ідею.

— Фотки на мобільнику — то чухня, — сказав він. — Я вам таке фото збацаю — закачаєшся!

Коли наші звільнення збіглися в часі, ми сфотографувалися спочатку втрьох біля казарми, а потім кожен окремо на повний зріст. Антон роздрукував світлини й роздав нам. На ній усміхнені та щасливі три козаки: посередині Антон, якому довелося стати навшпиньки, щоб бути вищим, зліва Юрко з трохи сором’язливою як для чоловіка усмішкою, а справа я. На світлині, де я сам, я видався занадто серйозним, але так мало бути, бо на ній я боєць. Світлини мама одразу вставила в рамки й розмістила в кімнаті на столі.

Залишалося зробити фотографію з Любою. За кілька днів потому ми з нею зустрілися. Люба прийшла на побачення в темно-синьому з великими білими горохами сарафані на бретельках. Літній одяг гарно облягав її тонкий стан. Я подумав, що до такого вбрання краще будуть пасувати великі білі ромашки, ніж троянди, і купив їй чималий букет.

— Ти не проти зі мною сфотографуватися? — запитав я дівчину.

— Іти до фотоательє? — Люба невдоволено поморщила лоба. — Я не люблю туди ходити.

— Ні, я подзвоню Антонові, він підійде й зробить знімок, поки ще не стемніло.

— Тоді згода! — кивнула головою Люба.

Я зателефонував другові, і той швидко підійшов до нас.

— Потрібно вибрати цікавий фон, — сказав він.

— Давайте сядемо у сквері на лавці, позаду будуть підстрижені зелені кущики, — запропонувала дівчина. — Мені здається, що буде непогано.

Ми погодилися. Знайшли лавку, я сів поруч із Любою, вона прихилилася до мене, я обняв її за плечі.

— Трохи нижче квіти! — по-діловому скомандував Антон. — Ось так добре! Усміхаємося! Раз! Ще раз! Щиріші усмішки! Ще раз клац! Здається, непогано.

Утрьох ми одразу пішли роздрукувати світлини. За десять хвилин я й Люба отримали по фотографії. Я дивився й не міг відірвати очей. На світлині моя кохана: очі широко розплющені, мила усмішка, ямочки на щічках, товста коса перекинута наперед і великі ромашки, які вона ніжно притискає до грудей.

— Ніби непогано вийшла, — сказала Люба. — Коли піду до фотографа, ніколи не вийду добре, а ось так спонтанно ніби непогано.

— Ти справжня красуня! — сказав я з неприхованим захопленням.

— Хто ж фотографував! — вставив Антон.

Зателінькав мій мобільник: телефонувала мама. У неї підскочив тиск і стало зле.

— Мені потрібно йти додому, — сказав я. — Мама захворіла, треба викликати швидку. Любо, може, підеш зі мною? Познайомишся з мамою.

— Знайшов час для знайомства. Людині зле, тож поспішай додому.

— А ти? Я мушу тебе провести.

— Я проведу! — визвався друг.

— Добре, — погодився я. — Тільки дивись мені! — показав йому кулак.

— Усе буде ок, друже! — усміхнувся Антон.

Мама вже встигла викликати швидку, і я прибіг додому в той час, коли чоловік у білому халаті піднімався до нас сходами. Мамі зробили укол, дали таблетки — і стан її незабаром нормалізувався.

— Іди у свою кімнату, — сказала мама, — мені вже набагато краще.

— Це моя дівчина, — сказав я, показавши світлину. — Її звати Люба.

— Яка гарна! Справжня красуня, — сказала мати. — Коли нас познайомиш?

— Скоро, — пообіцяв.

Фотографію Люби я вставив у рамку, повісив над своїм ліжком.

«Коли в нас будуть діти, вони будуть схожі на свою маму, — думав я, засинаючи. — А наш син пишатиметься своїм батьком».

Еліна

Як добре, що я встигла вивезти з міста дівчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на містян, над містом кружляли наші літаки СУ-25, гелікоптери, ревли двигуни винищувачів. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панікували, бігли хто куди: у підвали багатоповерхівок, у свої квартири, забігали в магазини. Ніхто достеменно не знав, куди будуть спрямовані удари. За моїми припущеннями, то була підтримка наших прикордонників, які стояли на околиці міста. Та коли почулися розриви десь у центрі, я вже не знала, хто й по кому стріляє. Як усе стихло, містом миттєво розлетілися чутки про те, що український літак обстріляв мирне місто, а саме —