Читати книгу - "Сліди на піску"

title="  Це мій військовий товариш! (нім.) ">[3] Офіцер вихопив з моєї руки фотографію, підніс її до очей і довго вдивлявся у дві парсуни на знимці, потім обернув її й, коли прочитав на зворотному боці дедикацію, вмить виструнчився, щось там скомандував карателям – я добре знав німецьку мову, проте, здурілий від жаху, не втямив ані слова з його команди, і аж тоді, як ті ж два вояки витарабанили кулемет на кузов вантажівки й позалазили під брезент, а офіцер, віддавши мені знимку й викинувши вперед руку, гарикнув «Хайль Гітлер!» і сам вскочив у кабіну, – аж тоді я, зімлілий від пережитого, звалився на долівку веранди…

Отак була врятована Сакатура, і ти, мій бідний Муцо, з трьома твоїми родаками – теж…

Ви питаєте, що за таку магічну фотографію підніс я до очей німецького офіцера? Які ви нетерпеливі, таж вам щойно йшлося про оте слівце – «оферма»…

II

Я, Остап Підгорецький, син судового райці, закінчив Коломийську гімназію перед самим початком Першої світової війни й готувався вступити на теологію у Львові, оскільки ще в четвертій гімназіальній, прислужуючи отцеві Капустянському на тихих відправах під час реколекцій, відчув нездоланний потяг до богослужіння. Однак моїм планам поки що не було суджено здійснитися: у вересні 1914 року Галичину захопили москалі, яких тутешні москвофіли славили приказкою: «Як прийшли москалі, то був хліб на столі»; недоїдки того білого українського хліба випрошували біля польових кухонь жебручі діти, і, скажу вам щиро, я й донині дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навіки запам’яталася людям як велике благо, а те, що російські солдати, зайнявши під постої приміщення міських осередків НТШ та «Просвіти», а в селах Народні доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка і Франка, ґвалтували дівчат, і ті після московської окупації ходили ґелеваті й народжували байстрюків, котрих і донині прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…

Коли Покуття зайняли російські війська й почали депортувати в Московщину священиків, учителів і навіть гімназистів – одне слово, українську інтелігенцію, я вислизнув з Коломиї й майже цілий рік переховувався в запрутській Боднарівці в шкільного товариша Петра Мельничука (потім ми з ним зустрілися в альпійських горах на італійському фронті – про це, як буде час, розповім вам пізніше), аж поки москалі не вступилися з Галичини.

Якраз тоді мені минуло вісімнадцять років – вік допризовний, і я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вішали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школі уршулянок навпроти Єзуїтського костела.

Прийшов сюди не перший: австрійські польові комісари вже встигли поназганяти з усього повіту сотні тугих, мов горохові стручки, парубків та й міських хлопців теж. Після лікарського бадання їх записували до Тридцять шостого кавалерійського полку – потім той коломийський реґімент разом з кіньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4] під Відень, де ми, як я вже говорив, відбули тримісячний військовий вишкіл, й опісля нас відправили маршбатальйонами на італійський фронт.

А моє серце й донині крається з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерійського реґіменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кілька хлопців… Та найбільше жаль мені за характерником, балагурником і вірним кріґсколегою Мелитоном Небожителем із Сакатури, де він, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиї разом із своєю молодицею – красунею Катериною.

От ви лишень послухайте…

Того сакатурського опришка я, стоячи в довгій черзі до прийому, здалеку побачив, та й як було не запримітити дебелого галайка з кучерявим, що вилискував від гасу, волоссям, із заклебученим гуцульським носом та з підківкою пишних вусів! По-парубоцьки обхопивши позашию свою молодицю й гордо звівши до неба голову, він ішов, похитуючись, – певне, вже встиг зазирнути до корчми Рудого Менделя на Мнихівці; він немилосердно дер горло рекрутською піснею, що билася луною між стінами школи й фасадом костела:

Подай, мамо, пугар рому, бо я іду до прийому! А в прийомній скляні двері, там сиділи офіцери. Як наступив двадцять п’ятий, всі сказали, що прийнятий…

Мелитон Небожитель не мав жодного сумніву, що пройде на комісії, й, видно, хотів чимшвидше позбутися цієї цереґелі: розштовхав хлопців, які сумирно стояли в черзі, й зник за дверима військового комісаріату, а Катерина залишилася на майдані. На її вродливому обличчі не було й сліду розпачу чи жалю, вона граціозним рухом поправила шалінову хустку, з-під якої вибивалися на чоло біляві пасма густого волосся, й мала такий вигляд, ніби стояла не перед комісаріатом, а в притворі церкви, й, ковзаючи поглядом понад парубочими головами, терпеливо чекала на свого леґіня.

Не довго довелося їй виглядати милого: за якусь там годину вивалився з дверей її Мелитон, пострижений під нуль, від чого валок вусів помітно згруб й здавався приклеєним до верхньої губи; він затягнув бравурної: