Читати книгу - "Сліди на піску"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Довго не вгамовувався леґінь, ніби бозна-якого щастя запосяг, обняв Катерину й так міцно пригорнув, що вона аж завівкала від млості. Катерина обціловувала Мелитона, начебто він уже вернувся, цілий і неушкоджений, з тієї страшної війни, й сміялася, мов навіжена… Та враз утямивши, що нині немає ніяких причин для втіхи, – і що люди подумають про неї, веселу в таку годину, жінка помислила, як має поводитися в нинішній ситуації, і враз заголосила, мов на похороні, й обмивала слізьми Мелитонове обличчя, примовляючи:
«Та куди тебе, мій мужу, засилають, куди запроторюють, таж на тій чужаниці й ворон не визбирає твоїх білих кісток, а щоб за тими, що тебе постригли, й слід пропав!»
Тонкий Катеринин голос набирав усе вищих нот, вона вже піворила на всю Коломию, й Мелитон затулив їй долонею рота, прикрикнувши:
«А ти не вмієш тихше плакати, таж тебе чують аж в Сакатурі!»
На що Катерина відказала ображено:
«Агій на тебе, хіба я кричу, та мені здається, що я з розпуки ледве шепчу, мій дорогий Мелитоне…»
Жалобний ритуал молодого подружжя закінчився так само раптово, як і розпочався; Мелитон обернувся до парубків, що стояли в черзі, й забалабонив:
«А ви не бійтеся, хлопці, сміливіше заходьте, там вас будуть бадати такі ласкаві дохтори, що най ся преч каже!.. Один наказав мені зняти штани, розчепірив мою гузицю і відразу вгадав, звідки я родом. «Es ist gut!»[5] – промовив вдоволено, ляснув мене долонею по голій задниці, відштовхнув й почав другому рекрутові заглядати в гузно… А я дотепер не можу вийти з дива: по чому він там упізнав, що я з Кут?»
Хлопці зареготали, залилася сміхом і Катерина; вона якусь мить придивлялася до мене, а далі насмілилася підійти й мовила поштиво:
«Виджу по твоїх убйорах, паничу, що мав би-сь бути вчений, то зроби мені таку ласку, коли вже будете десь там воювати: мій Мелитон неписьменний, то на якомусь там перепочинку най він тобі наговорить пару слів до мене, а ти їх запиши і пришли листом у Сакатуру… А я тобі відразу даю завдаток…»
Жінка сягнула рукою в пазуху, виймаючи з-поміж циць паперового ринського, якого я, звісно, не взяв, проте обіцяв виконати її просьбу.
То була, кажу вам, ціла комедія з тим листом. Якось після муштри, коли ми вже відпочивали в бараку, підійшов до мене Мелитон і попросив, щоб я записав те, що він для жінки надиктує. І я писав: «Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…» – і так він наговорив мені цими зітханнями аж два листки паперу… Я відіслав їх польовою поштою, й сказав мені згодом Мелитон, що Катерина відповіла йому такими словами, комусь там у селі надиктованими: «Я знала, мій милий, що ти мене любиш, але щоб аж так, того-м таки не сподівалася. Читав мені твого листа мій письменний сусід, довго читав, а я гіркі сльози проливала й благала Господа, щоб тебе вража куля проминула…»
За мною в черзі до прийому стояв пейсатий жидик, а більше його родаків я не побачив у натовпі рекрутів й подумав, що цей єврейський отрок – сирота або такий собі невдаха, який не вмів чи не мав чим відкупитися в комісарів, – всі ж бо знали, що євреїв, за певну мзду, не мобілізують, оскільки вони бояться фузії, та й Талмуд не радить їм брати зброю до рук.
Жидок стояв покірно і в міру того, як підходила черга, ступав за мною крок за кроком; він був розгублений, аж наче переляканий; ніхто із черги до нього не обзивався, хоч усі з подивом приглядалися, й мені жаль стало хлопця: ось зараз зістрижуть йому довгі патли, пейсики відріжуть, і стане він із своїм, мов п’явка, носом такий смішний, що й до синагоги його б кантор не впустив; я уявив собі майбутню долю нещасного єврейчика і, щоб якось його втішити, запитав його, звідки він.
«Із Сакатури…» – тільки й вимовив жидик і далі мовчав, а в його балухатих очах тінилася туга, здавалося, йому було недалеко до плачу.
Більше я не намагався втішати сусіда по черзі розмовою, бо й самому дошкулював туск, чей не на прогулянку в гори нас відправляють. А тут ураз знайшовся балагурник Мелитон Небожитель, він не міг жити без пісень і жартів, навіть якщо звеселяв себе чужим коштом. Мелитон помітив єврея й аж руками розвів:
«Як ти тут опинився, Мошку, сину міняйла Пінкаса Шпайхера із Сакатури?»
«Я не Мошко, я Муца, – відказав хлопець. – А тате помер…»
«Та я знаю: скільки було того вайкання біля твоєї халабуди!.. – Мелитон начебто хотів поспівчувати Муці, але це йому не вдалося – нахлинув на парубка злий жарт. – Ой,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліди на піску», після закриття браузера.
