Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

class="book">Кожен ландшафтний елемент виставки, пояснював він, повинен мати одну «найважливішу мету, а саме відповідність усього, що можна сприймати як скромну частину великої цілісності; головні елементи останньої являтимуть собою виразний набір головних будівель виставки. Іншими словами, земля з усім, що на ній, перед, між і за будівлями, чи то накрита дерном, чи оздоблена квітами, кущами чи деревами, фонтанами, скульптурами та іншими декоративними об’єктами й мистецькими витворами, повинна становити архітектурну єдність із будівлями; має підкреслювати будівлі, а також засобами світла, тіні й кольору відтінятися будівлями».

Звичайно, деякі місця потребують особливо багатого декору. Більшого можна досягти, якщо прив’язати виставку до певного дива природної краси, «ніж до найскладніших і найвитратніших штучних оздоб із розряду садово-паркового мистецтва, терас, фонтанів чи скульптур, що їх людський розум може помислити, а людська рука створити».

Складалося таке враження, що групи підтримки різних можливих територій не звернули уваги на те, що Чикаго має «лише один природний об’єкт виразно місцевий, про який можна сказати, що він є величним, прекрасним і цікавим. І це — Озеро».

Озеро прекрасне, воно повсякчас змінює колір і текстуру, але також, запевняв Олмстед, воно являтиме собою новину, котра посилить притягальність виставки. Чимало з тих, хто прибуде із середини країни, тут уперше побачать велику воду до самого виднокраю, судно під вітрилом чи пароплав такої тоннажності, як ті, котрі щогодини випливають із чиказького порту; уперше побачать, як у воді відображується світло і хмари, що купчаться до самого обрію, — видовище, яке ледь не кожного літнього дня можна бачити з міського берега озера».

Далі Олмстед розглядав чотири пропоновані території: місце на березі озера на північ від «Кола», дві неберегові точки, однією з яких був Ґарфілд-парк на західному краю міста, і, звичайно ж, Джексон-парк.

Хоча самому Олмстедові більше було до душі північне місце, він наполягав на тому, що Джексон-парк міг би виконати цю роль і «дати приємно відповідні результати, такі, які досі не ставилися на меті міжнародних виставок-ярмарків».

Олмстед відмовився від територій, розташованих не біля озера, як від пласких, одноманітних і далеких від води. Критикуючи Ґарфілд-парк, він знову не полінувався висловити роздратування тим, що представники Чикаго ніяк не можуть домовитися щодо місця — і ця нездатність тим прикріша, що міська еліта так вихвалялася тоді на конгресі, лобіюючи кандидатуру Чикаго: «Проте з огляду на те, як енергійно привертали загальну увагу до міста, з огляду на кількість і якість місць, що їх може запропонувати Чикаго, на те, які переваги для ярмарку століття є в краєвидах навколо Філадельфії, на переваги того самого порядку, які б ярмарок отримав, коли б його проводили на берегах мальовничої долини Рок-Крік біля Вашингтона, яка зараз належить народу як парк; з огляду на те, які дивовижні краєвиди можна побачити в парку «Пелісейдс»: берег Гудзонової затоки з одного боку, вода й розмаїта берегова лінія затоки Лонг-Айленд з іншого, на території, запропонованій Нью-Йорком, — з огляду на все це, ми не можемо не боятися, що вибір розташування за містом, де в пейзажі немає жодної природної принади, стане розчаруванням для всієї країни й дасть привід до чималого потоку іронії: мовляв, минулої зими перед Конгресом було виставлено безліч ідеальних місцерозташувань». (Курсив Олмстеда.)

Бьорнем сподівався, що цей другий документ нарешті приведе до остаточного рішення. Зволікання було обурливим, абсурдним, адже час давно вже пішов. Складалося враження, що комітет не розуміє, що Чикаго тепер ризикує зганьбитися на всю країну, а то й на весь світ.

Минали тижні.

Навіть наприкінці жовтня 1890 року питання місцерозташування ще не було вирішене. Бьорнем і Рут були у вирі праці — роботи в їхньої фірми дедалі більшало. На замовлення зводилися два найновіші, найвищі хмарочоси Чикаго — будинок Жіночого християнського товариства тверезості та Храм масонського братства — двадцятиодноповерхові, найвищі будівлі у світі.

Фундаменти обох були майже завершені, чекали на закладення наріжних каменів. Оскільки архітектура й будівництво викликали в чиказців таке захоплення, церемонії закладення проводилися з розмахом.

Закладення Будинку тверезості відбувалося на розі вулиць Ла Салль і Монро, біля десятитонної брили нью- гемпширського граніту площею приблизно 6,5 кв. м і близько метра заввишки. Тут Бьорнем і Рут долучилися до інших достойників, серед яких була й місіс Френсіс Е. Віллард, президентка товариства, і Картер Генрі Гаррісон, колишній мер, який, маючи за плечима вже чотири терміни на посаді, знову збирався на неї балотуватися. Коли з’явився Гаррісон у своєму звичному капелюсі з опущеними крисами, з кишенями, з яких стирчали сигари, мов голки дикобраза, юрба галасливо привітала його, особливо ірландці та профспілковики, які сприймали Гаррісона як товариша нижчих класів міста. Присутність Бьорнема, Рута й Гаррісона біля «каменя тверезості» виглядала вельми неоднозначно. Гаррісон, бувши мером, завжди тримав у своєму кабінеті в ратуші зо два ящики доброго бурбону. Суворі протестанти з міської верхівки вважали його міським сатиром, чиє поблажливе ставлення до проституції, азартних ігор і алкоголю дозволило порочним районам міста, найвідоміший із яких Леві, батьківщина горезвісного бармена й розбійника Міккі Фінна, — розпуститися до краю. Рут був усім відомий бонвіван, про якого Луїс Саллівен колись сказав: «Чоловік світський, плотський і значною мірою диявольський». А Бьорнем не лише планомірно катав морем свою мадеру, а й щороку отримував у пляшках чотириста кварт простіших вин, які разом із товаришем особисто вибирав у підвалах клубів «Юніон-ліги».

Надзвичайно церемонно Бьорнем вручив посріблену кельму місіс Т. Б. Карс, президенту асоціації Будинку тверезості, чия чарівна усмішка дозволяла припустити, що дама нічого не знала про його жахливі алкогольні звички (чи принаймні охоче забула про них заради урочистого моменту). Вона набрала купку цементу, спеціально покладену на камінь для ритуальної мети, потім поклала її на місце, про що свідок зауважив: «Вона насипала цемент на місце, пригладивши його, як, буває, гладять по голівці кучерявого малюка». Потім вона передала кельму грізній місіс Віллард, яка «пристукнула цемент більш енергійно, так