Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Рут, як каже інший свідок події, нахилився до товариша й пошепки запропонував тихенько піти геть і випити по коктейлю.

Неподалік, біля транзитного складу «Chicago Inter Ocean», багатотиражної і шанованої газети, молодий ірландський іммігрант і стійкий прибічник Картера Гаррісона завершував свій робочий день. Звали чоловіка Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст. Він керував загоном галасливих хлопчаків — продавців газет, яких зневажав, і ті відповідали йому взаємністю, про що свідчили їхні насмішки й розіграші. Якби цим хлопчакам хтось сказав, що Прендерґаст колись впливатиме на долю Всесвітньої «Колумбівської» виставки, вони б узяли це на глум: для них цей керівник видавався найжалюгіднішим невдахою, якого тільки можна собі уявити.

Патрікові Прендерґасту було двадцять два роки; він народився в Ірландії 1868 року; його сім’я емігрувала до США 1871 року, а в серпні того самого року прибула до Чикаго — саме вчасно, щоб застати велику пожежу. Він завжди був, як казала його мати «скромним і сором’язливим хлопчиком». Початкову освіту він здобув у католицькій школі «Де ла Салль». Брат Еджатор, один із його вчителів, казав: «У школі він дуже вирізнявся тим, що був надзвичайно тихий, ніколи не грався з іншими учнями в обідню перерву. Зазвичай він просто стояв під стіною. Зовнішність цього хлопчика наводила мене на думку, що з ним щось не гаразд, що він хворий». Батько Прендерґаста знайшов синові роботу розносити телеграми для «Western Union», на якій хлопець протримався півтора року. Коли Патрікові було тринадцять, батько помер — і він втратив свого єдиного друга. Певний час він, здається, був повністю відірваним від світу. Поступово отямився. Почав читати книжки з юриспруденції і політики та відвідувати зустрічі Клубу єдиного земельного податку, який поділяв переконання Генрі Джорджа, що приватні землевласники повинні платити податок (власне, орендну плату) на знак того, що земля належить усім. На тих зустрічах Прендерґаст намагався брати участь у кожному обговоренні, тож одного разу його просто винесли із залу. А мати бачила в ньому зовсім іншу людину: начитану, жваву, активну. Згадувала: «Він раптово став дуже розумним».

По суті, його безумство стало глибшим. Коли він не працював, то писав листівки — десятки, може, сотні листівок — найбільш впливовим людям у місті, причому в такому тоні, ніби їхній суспільний статус був однаковий. Писав він і своєму любому Гаррісону, а також усяким іншим політикам, навіть губернатору штату Іллінойс. Імовірно, навіть сам Бьорнем отримував від нього вітання з огляду на те, що став відомим.

Було одразу видно, що Прендерґаст — стурбований молодий чоловік, а от небезпечним його б навряд чи хто міг назвати. Усі, хто його бачив, сприймали Патріка як чергового бідолаху, чию душу роздавили гуркіт і бруд Чикаго. Однак Прендерґаст плекав великі надії на майбутнє, покладаючи їх усі на одну людину — Картера Генрі Гаррісона.

Він охоче кинувся у вир мерської кампанії Гаррісона, хоча останній про це й гадки не мав. Прендерґаст розсилав поштівки десяткам людей і розповідав усім і кожному, хто його чув, що Гаррісон, вірний друг ірландців і робочих людей, — найкращий кандидат на посаду міського голови.

Він гадав, що, коли Гаррісон нарешті буде обраний на свій п’ятий термін (найкраще б у найближчих виборах у квітні 1891 року, але, може, тільки на наступних — 1893 року), він обов’язково винагородить Прендерґаста роботою. Так була влаштована політика Чикаго. Він не сумнівався, що Гаррісон пройде, а тоді врятує його від пронизливого морозу вранці, від злих жартів хлопчаків-газетників — від того, що нині було постійно присутнім у його житті.

Серед найбільш прогресивних тогочасних психіатрів така необґрунтована віра називалася манією і пов’язувалася з нещодавно описаним розладом, що дістав назву параноя. На щастя, більшість маній не завдають нікому шкоди.

На 25 жовтня 1890 року місце для ярмарку так і залишалося невизначним. Тим часом із Європи надходили тривожні новини — перший натяк на те, що десь збираються хмари і шкода від ситуації, що назріває, може стати більшим ударом по майбутньому ярмарку, ніж навіть патова ситуація організаторів. «Chicago Tribune» писала, що тривожна ситуація на світових ринках, яка викликає занепокоєння в Лондоні, може бути ознакою майбутньої серйозної «паніки». Ці проблеми моментально завдали удару по Волл-стрит[21]. Залізничні акції впали. Ціна акцій «Western Union» зменшилася на п’ять відсотків.

Наступної суботи новини про абсолютно приголомшливе падіння покотилися підводним кабелем з Британії до Америки.

У Чикаго до цих новин брокери здебільшого обговорювали химерну погоду зранку. Над містом повисла незвичайна «похмура імла». Брокери жартували, що, мовляв, така темна завіса може бути ознакою, що «судний день» близько.

Щойно прийшли перші телеграми з Лондона, хихотіння припинилося: «Брати Барінґи і Компанія», потужний інвестиційний дім у Лондоні, перебуває на межі закриття. «Новини, — писали в «Tribune», — були майже неймовірні». Англійський банк і синдикат фінансистів кинулися мобілізовувати кошти, щоб забезпечити фінансові облігації Барінґів. «Та дика метушня з продажем акцій, яка почалась одразу після того, була просто-таки жахлива. Із годину тривала справжня паніка».

Для Бьорнема й організаторів ярмарку ця хвиля фінансових негараздів стала тривожним знаком. Якщо далі почнеться справжня, глибока фінансова паніка, то час для неї був найгірший із можливих. Щоб Чикаго виконав своє зухвале бажання перевершити Париж розміром і відвідуваністю свого ярмарку, то місто має витратити значно більше грошей, ніж французи, та привабити значно більше гостей — а до Парижа тоді прибуло більше людей, ніж на будь-яку іншу мирну подію протягом історії світу. Таку велику публіку й у кращі часи зібрати було б нелегко; а в гіршому разі це буде й неможливо, адже місцерозташування передбачає, що