Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

могли спокійно готуватися до поїздки, що обіцяла бути надзвичайно захопливою, адже ні Ірі, ні Інзі у Карпатах ще не доводилося бувати. Про ці чудові гори, а дівчатка чомусь вірили, що вони неодмінно мають бути чудовими, і навіть чарівними, вони знали небагато. Дехто з однокласників там уже бував зі своїми батьками, але нічого путнього розповісти не міг: більше говорили про якісь базари, сувеніри, канатну дорогу і лижні бази. А про річки й дерева, про те, які гори увечері і який там дощ, ніхто нічого не знав.

Тиждень збіг швидко. Інга звечора у п’ятницю спакувала найпотрібніші речі в рюкзак, тож на ранок руки у неї були вільні, і вона допомогла Ірі нести її амуніцію.

— І чого ти туди наскладала? — спитала, зупинившись і відсапуючись, Інга.

— Ковдра, подушка, тепла куртка, взуття запасне, а тут, — Іра поплескала по величенькій сумці, — харчі.

— Можна подумати, що ми на цілий тиждень їдемо.

Травневий ранок був ясний і свіжий. Сонце вже зійшло, хоча не було ще й шостої. Дівчатка прийшли за двадцять хвилин до визначеного часу, але в автобусі вже сиділо не менше десятка їхніх однокласників. Вікторія Михайлівна гомоніла про щось із водієм. Тим часом під’їжджали машини і вивантажували пакунки навряд чи менші, аніж Ірині. Інга, діставши зі свого рюкзака торбинку з бутербродами, запхнула його під сидіння. Вона домовилася з Ірою, що сидітиме біля вікна до Карпат, а Іра — на зворотному шляху.

За п’ять хвилин до призначеного часу з’явилися решта вчителів: Артем Денисович, Інара Фархадівна, Олена Станіславівна і Нонна Тадеївна. Тим часом Вікторія Михайлівна зачитала список усіх екскурсантів. Яким же було Інжине здивування, коли вона почула раптом Крілеве прізвище.

— Гуфі теж з нами їде?! — не могла повірити Іра. — А це ж яким дивом він тут опинився?

— Не знаю, — здвигнула плечима Інга, у якої вмить зіпсувався настрій.

Олена Станіславівна про щось перемовилася з Вікторією Михайлівною, і повторну перекличку не робили, очікуючи на Гуфі. Водій, дядько Ігор, якого Інга добре знала, бо вони сусідили на дачі, починав нервувати, але вдіяти нічого не міг.

Нарешті, коли годинникові стрілки вже показували шосту тридцять, Гуфі зволив з’явитися. У проході намалювалась його нахабна пика і попливла до Інги. Він сів якраз перед дівчатами, екіпірований аудіоплеєром, пачкою чіпсів, пляшкою «Фанти» і фотоапаратом.

— Здорові були, дурепи, — процідив упівголоса Гуфі, обернувшись до дівчат.

— Привіт, психіатрова радосте, — у тон йому мовила Інга, від чого настрій і в неї, і в її подружки значно поліпшився.

— Кажете, гроші у дітей на поїздку видурювали? — зневажливо кинув Інжин ворог, щоб дошкулити якнайболячіше.

— А тобі що до того?! — спаленіла Іра.

— Нічого. Просто лохи платять, а мудрі люди їдуть «на шару».

— Що ти хочеш цим сказати?

— Як маєш мізки, то здогадаєшся, — буркнув Гуфі й увімкнув плеєр.

Остання фраза, мовлена з такою підкресленою зневагою, могла означати тільки те, що Миколка грошей на екскурсію не здавав. Але Інзі не хотілося зараз про це думати — дорога до казкових Карпат починається!

Автобус рушив. За вікном попливли знайомі до гіллячки дерева на узбіччях, але вже за півгодини, коли їхній дім на колесах повернув на незнайому трасу, вони поступилися місцем чужим деревам і кущам, тож Інга прикипіла до вікна і вже не зводила очей з нових краєвидів.

Тим часом Гуфі вирішив порозважатися. Він знову обернувся до Інги, підморгнув їй і сказав щось не вельми зрозуміле:

— Як їдеться, шльондро?

Інга відреагувала на дурнувату фразу миттєво — в автобусі пролунав дзвінкий виляск. Гуфі, діставши по пиці, оторопів. Такої реакції він аж ніяк не сподівався. Однак врешті-решт злість взяла гору над здивуванням, і хлопець просичав:

— Додому ти не повернешся!..

— Що там таке? — озирнулася на гамір Вікторія Михайлівна. — Ану вгамуйтеся!

Проте на зауваження вчительки мало хто звертав увагу, всі були зайняті собою: шаруділи обгортками цукерок і жуйок, пили газовану воду і перекрикували одне одного.

Дорогою дядько Ігор кілька разів зупиняв автобус, гніваючись на виробників чіпсів та сухариків чи не більше, ніж на споживачів їхньої продукції, що вилітали кулею у кущі і вигляд мали не надто бадьорий. Врешті-решт чотиригодинний автомарафон скінчився — і на обрії окреслилися силуети гір. З кожним кілометром вони все більше матеріалізувались, чіткішали і важчали. Частина дітей захоплено дивилась у вікно, але більшість тільки кинула байдужий погляд на синю імлисту стіну і повернулася до своїх справ.

Екскурсії — штука втомлива, хто б там що не казав. На під’їзді до Карпат дядько Ігор востаннє зупинив автобус, заїхавши на галявину біля узбіччя, щоб усі могли поснідати і розім’ятися. А за півгодини автобус помчав далі. Здавалося, що він їде по рівнині, хоча вигляд хат і огорож при дворах вказував на те, що вони піднімаються — сторона фундаменту по ходу автобуса була немовби втоплена у землю. Інга розуміла, що будівельники не могли помилитися, бо ж мали спеціальні інструменти, тому було ясно, що дорога йде вгору. Та й автобусний двигун працював натужно, хіба б він так гудів на рівній дорозі?

Невдовзі автобус опинився поміж гір, заглиблюючись усе далі й далі у казкову країну Карпатію. Ось проїхали Яремче і, не зупиняючись, повернули до Ворохти.

— Діти, зараз ми підемо на канатну дорогу, — сказала Вікторія Михайлівна. — Хто боїться висоти, лишається з Нонною Тадеївною і чекає на нас біля автобуса. Можете сходити по сувеніри. Тільки будьте обережні. Ми повернемось за дві години.

З тридцяти осіб на канатну дорогу пішло дев’ятнадцятеро учнів і троє вчителів. До станції канатки вів доволі крутий підйом вузькою вуличкою, що починалася за мостом. Видовище було справді казковим: оберталося величезне колесо, накручуючи на себе масивний трос із закріпленими на ньому сидіннями; люди-мурашки, немов підвішені на тонесеньких стеблинках, піднімалися кудись у глухі гори; а сама станція нагадувала радше казковий будинок, у якому живуть заклопотані чарівники, що вдень і вночі дбають про величезне колесо і сталеві канати.