Читати книгу - "Задуха"

class="p1">Ось такий Телетон Віктора Манчіні.

Те, чим я займаюся, — нічим не гірше за те, що робить уряд. Тільки люди, які вносять гроші до фонду Віктора Манчіні, роблять це цілком добровільно й за власним бажанням. Вони вносять гроші й пишаються собою. І хваляться перед знайомими та друзями.

Це дуже проста афера. На вершині — завжди тільки я, а решта — завжди внизу. Добрі, щедрі люди.

Але ж я витрачаю гроші аж ніяк не на наркотики й не на азартні ігри. І я навіть не пам'ятаю, коли я востаннє нормально повечеряв. Я просто не встигаю з'їсти все. Тому що мені треба працювати. Давитися й задихатися. Мене обов'язково хтось урятує, але це ще не гарантія, що він потім посилатиме мені гроші. Є люди, яким це взагалі не спадає на думку. І навіть найщедріші з інвесторів із часом перестають слати чеки.

Слізна сцена — коли я ридаю в обіймах свого рятівника, — з кожним разом мені все легше й легше витискати із себе сльозу. Але зате мені тепер усе важче зупинитися.

Іще не закреслені в телефонному довіднику. Ресторанифондю. Тайська кухня. Грецька. Ефіопська. Кубинська. Є ще тисяча місць, де я поки що не вмирав.

Для того щоби грошові надходження збільшувалися, треба «робити» по два-три герої за вечір. Іноді для того, щоб нормально попоїсти, доводиться заходити в три-чотири місця. За вечір.

Я — артист перформансу в обідньому театрі, даю по три концерти за вечір. Леді та джентльмени, мені потрібен помічник із глядачів.

— Вельми дякую, але ні, обійдемося без вас, — подумки звертаюся до мертвих родичів. — Я сам створюю свою власну сім'ю.

Риба. М’ясо. Вегетаріанська кухня. Сьогодні ввечері, як і будь-якого іншого вечора, найліпше — просто заплющити очі.

Ткнути навмання пальцем у розкритий довідник.

Виходьте на сцену й ставайте героями, леді та джентльмени. Виходьте на сцену й рятуйте мені життя.

Тикаєш навмання пальцем у розкритий довідник.

Нехай за тебе все вирішує доля.

Розділ тринадцятий

Спека. Денні знімає куртку та светр. Стягає через голову сорочку, навіть не розстебнувши рукави та комір, — і застряє головою та руками в червоній картатій фланелі. Футболка злегка задирається, поки він намагається вибратись із сорочки. На його запалому животі — якийсь незрозумілий висип. Навколо сосків ростуть довгі чорні волосинки. Соски всі у дрібних тріщинах і немовби запалені.

— Друже, — каже Денні, все ще борючись із сорочкою. — Запаришся, поки все знімеш. Чого тут так душно?

Тому що це лікарня. Для тяжкохворих.

Над поясом джинсів видно резинку його дешевих трусів. На резинці — якісь іржаві смуги. З-під неї вибиваються чорні волосинки. На футболці під пахвами — жовтуваті плями засохлого поту.

Дівчина за стойкою реєстратури спостерігає за нами, зморщивши носа.

Я намагаюсь осмикнути його футболку. Пупок Денні забитий якоюсь пилюкою. На роботі, в роздягальні, я бачив, як Денні знімає штани і труси — він знімає їх разом, труси і джинси, вивертаючи їх. Я так робив, коли був маленьким.

І Денні каже, все ще не вибравшись із сорочки:

— Друже, допоможи мені, га? Там десь ґудзик… його, мабуть, треба розстебнути.

Дівчина за стойкою реєстратури виразно дивиться на мене. Вона тримає в руках слухавку, але поки що чекає.

На підлозі перед Денні — купа одягу. Нарешті він виборсується із сорочки й залишається в самій зашкарублій футболці та джинсах із брудними плямами на колінах. Шнурки на його тенісних черевиках зав'язані намертво, дірочки під шнурки щільно забиті злежаною грязюкою.

Тут дійсно дуже топлять — градусів під сто,[9] тому що в більшості пацієнтів погана циркуляція крові, пояснюю я Денні. Тут лежать здебільшого старі.

Пахне чистотою — тобто мийними засобами й ароматними освіжувачами. Я вже знаю: хвойний запах приховує сморід од фекалій. Лимонний запах приховує блювотину. Запах троянд — сечу. Одні відвідини лікарні Святого Антонія — й тобі вже ніколи не захочеться нюхати троянди.

У вестибюлі стоять канапи та штучні рослини в горщиках. Але всі прикраси інтер'єру вичерпуються відразу за дверима з автоматичними замками.

Денні каже дівчині за стойкою реєстратури:

— Нічого, якщо я тут усе залишу? — Він має на увазі купу одягу, скинутого просто на підлогу. Він каже: — Я Віктор Манчіні. — Він скоса поглядає на мене. — І я прийшов побачитися з мамою.

І я кажу Денні:

— Слухай, вона не дебілка. — А дівчині за стойкою реєстратури я говорю: — Я Віктор Манчіні. Я прийшов до мами, її звати Іда Манчіні. Вона в палаті 158.

Дівчина за стойкою реєстратури натискає кнопку на телефоні й каже у слухавку:

— Сестро Ремінгтон. Сестро Ремінгтон, пройдіть, будь ласка, до реєстратури. — Її голос відлунюється гучно від високої стелі.

Цікаво, а ця сестра Ремінгтон — вона взагалі існує?

Або, може, ця дівчина гадає, що Денні — просто черговий агресивний хронічний роздягальник?

Денні штовханами запихає одяг під крісло.

До стойки реєстратури підходить тілистий дядько.

Однією рукою він підтримує нагрудну кишеню, набиту кульковими ручками. Друга рука — на поясі. На кобурі з перцевим балончиком. Тут же, на поясі, — масивна в'язка ключів. Він запитує, звертаючись до дівчини за стойкою реєстратури:

— Які проблеми?

І Денні каже:

— А де тут нужник? Ну, для цивільних.

Проблема — Денні.

Він прийшов, аби вислухати сповідь моєї мами. У мене такий план: я проведу його до неї й відрекомендую як Віктора Манчіні.

Вона розповість йому свою таємницю, й тоді я дізнаюся, хто я насправді. Й мамі стане спокійніше. Може, вона почне їсти. Набере вагу. І мені вже не доведеться витрачатися на зонд для штучного годування. І вона не помре.

Коли Денні повертається з нужника, охоронець проводжає нас до «житлової» частини лікарні. Денні каже:

— Уявляєш, нужник у них не замикається. Я тільки сідаю на унітаз, і тут до мене вдирається якась старушенція.

Я питаю: і чого — вона сексу хотіла?

І Денні каже:

— Знущаєшся?

Ми проходимо коридором, охоронець відмикає і замикає двері. В’язка ключів стрибає в нього на поясі та дзвенить. Він такий товстий — у нього навіть на шиї валики жиру.

— А твоя мама, — питає Денні, — ви з нею схожі?

— Можливо, — кажу. — Тільки вона, ну, знаєш…

І Денні каже:

— Тільки вона вся всохла, та з головою в неї не все як слід, еге ж?

І я кажу:

— Замовкни. — Я кажу: — Гаразд, вона була поганою матір'ю, але іншої в мене немає.

— Вибач, друзяко, — мовить Денні. — Але хіба вона не помітить, що я — це не