Читати книгу - "Задуха"

ти?

Тут, у лікарні Святого Антонія, штори на вікнах запинають задовго до темряви. Бо якщо пацієнти побачать своє відображення у склі, вони можуть подумати, що хтось заглядає до них у вікно. Це називається «призахідний психоз». Коли старі люди казяться при заході сонця.

Більшість із тутешніх пацієнтів можна посадовити перед дзеркалом, і вони думатимуть, що це така спеціальна передача про старих хворих людей, сидітимуть і дивитимуться — годинами.

Проблема в тому, що коли я Віктор, мама не хоче зі мною розмовляти, і вона нічого мені не скаже, коли я її адвокат. Моя єдина надія — бути її адвокатом, коли Денні буде мною. Я її викличу на розмову. Денні її вислухає. Може, тоді вона заговорить.

Вважатимемо, що це така ґештальт-терапія.[10]

Дорогою охоронець запитує мене, чи не я той хлопець, який зґвалтував собачку місіс Філд.

Ні, говорю, не я. Це давня історія. Мене тоді ще на світі не було.

Мама сидить у кімнаті відпочинку. На столі перед нею — розкидані шматочки картинки-головоломки. Але коробки з картинкою немає, і тому важко зрозуміти, який це мусить мати вигляд, коли її скласти. Це може бути що завгодно.

Денні запитує:

— Це вона? — Він каже: — Друже, ви зовсім не схожі.

Мама намагається якось з’єднати розрізнені шматочки.

Деякі фрагменти картинки лежать догори ногами, так що видно тільки сірий картон.

— Послухайте, — каже Денні. Він бере стілець і сідає на нього верхи, обличчям до столу. — Спочатку треба скласти всі шматочки з рівними краями. Які по краю картинки йдуть. Тоді буде простіше.

Мама дивиться на Денні. На його потріскані губи, голений черепок, на дірки на швах футболки.

— Доброго ранку, місіс Манчіні, — кажу я. — Бачу, Віктор, ваш син, прийшов провідати вас. Ось він, — кажу я, киваючи на Денні. — Здається, ви хотіли сказати йому щось важливе?

— Ага, — каже Денні, киваючи головою. — Я Віктор. — Він відбирає із загальної купи всі шматочки з рівними краями. — А це синє — це що: небо чи вода?

У мами в очах блищать сльози.

— Віктор? — запитує вона.

Вона прокашлюється, прочищаючи горло. Дивиться на Денні й каже:

— Ти прийшов.

Денні продовжує зосереджено розбирати шматочки головоломки, відсуваючи вбік ті, які з рівними краями. На його поголеному черепі лишилися дрібні балабушки червоного пуху від фланелевої сорочки.

І мама тягнеться через стіл і бере Денні за руку своєю старою висохлою рукою.

— Я така рада, що ти прийшов, — каже вона. — Як ти живеш? Я так давно тебе не бачила. — Сльозинка стікає по зморшках на щоці до кутика рота.

— Господи, — каже Денні й прибирає руку. — Місіс Манчіні, у вас руки просто крижані.

І мама каже:

— Вибач.

Пахне якоюсь їжею з громадського харчування, чи то тушкованою капустою, чи то пригорілою квасолею.

Я просто стою і мовчу.

Денні складає один куточок картинки. Він говорить, звертаючись до мене:

— А коли ти мене познайомиш із цією чарівною лікаркою?

І мама каже:

— Ти ж іще не йдеш? — Вона дивиться на Денні. Її очі вологі від сліз, брови сходяться на переніссі. Вона каже: — Я так за тобою скучала.

І Денні каже:

— О, один кут є!

Мама тягнеться через стіл і знімає балабушку червоного пуху з маківки Денні.

І я кажу:

— Прошу вибачення, місіс Манчіні, але ви, здається, збиралися сказати щось важливе вашому сину?

Мама дивиться на мене, потім — на Денні.

— Можеш побути ще, Вікторе? — запитує вона. — Нам треба поговорити. Мені треба стільки всього тобі розповісти.

— Ну так розповідайте, — кажу я.

Денні мовить:

— Здається, це око. — Він каже: — Це що, чийсь портрет?

Мама простягає мені тремтячу руку й каже:

— Фреде, нам із сином треба поговорити. Це сімейна справа. Ви поки що де-небудь погуляйте. Телевізор подивіться.

І я кажу:

— Але…

Та мама мене перебиває:

— Ідіть.

Денні каже:

— Ось іще один кут. — Він відбирає всі чисто-сині шматочки і відкладає їх убік. Вони всі однакової форми — мовби оплавлені хрести. Свастика, що розпливлася.

Мама каже, не дивлячись на мене:

— Можливо, ви поки що справою займетесь. Іще когонебудь захистите. — Вона дивиться на Денні й каже: — Віктор вас покличе, коли ми закінчимо.

Я виходжу в коридор. Вона проводжає мене очима. Потім щось говорить Денні, але мені не чути, що саме. Вона тягнеться через стіл тремтячою рукою і доторкається до голеного черепа Денні, що вилискує синявою. Рукав маминої піжами злегка задирається. Шкіра в неї на зап'ясті жилава і світло-коричнева, як шийка вареної індички.

Денні відхиляється від її руки, не підводячи очей від картинки-головоломки.

Я відчуваю запах мокрих підгузків і чую голос. Скрипучий старечий голос у мене за спиною:

— Це ти кинув у калюжу мій буквар. У другому класі.

Не відриваючи погляду від мами, намагаючись читати по губах, я кажу:

— Так, напевно.

— Хоча б чесно зізнався, — каже старечий голос. Висохла стареча рука, схожа на зморщений гриб, легенько торкається моєї руки. — Ходімо зі мною, — каже стара. — Лікарка Маршалл хоче з тобою поговорити.

Я дивлюся на стару. На ній — червона картата сорочка Денні.

Розділ чотирнадцятий

Пейдж Маршалл закидає голову і вказує на високе бежеве склепіння:

— Раніше там були ангели, — каже вона. — Дуже красиві ангели. Із блакитними крилами та золотими німбами. Причому це була справжня позолота.

Стара привела мене до каплиці при лікарні Святого Антонія. Тобто колись тут була каплиця — коли тут був монастир. А тепер це просто велика порожня кімната. Одна стіна являє собою здоровенний вітраж, розфарбований усіма відтінками золотого. На стіні напроти — величезне дерев'яне розп'яття, і нічого більше. Пейдж Маршалл стоїть точно посередині між розп'яттям і золотим вітражем. Її білий халат також здається золотим. Чорне волосся зібране в пучок на потилиці. Окуляри в чорній оправі. Вона вся — чорна й золота.

— Згідно з одним із декретів Другого Ватиканського собору, — каже вона, — церковні фрески зафарбували. Прибрали майже всі статуї. Всі символи віри. Їх просто прибрали.

Вона дивиться на мене.

Стара пішла. Двері каплиці тихенько зачинилися в мене за спиною.

— Дивно, — каже Пейдж, — якщо ми чогось не розуміємо, нас це бісить. Якщо ми не в змозі чогось зрозуміти або пояснити, ми це заперечуємо.

Вона каже:

— Я придумала, як урятувати вашу маму. — Вона мовить: — Але ви, можливо, не схвалите цей спосіб.

Пейдж Маршалл починає розстібати свій халат.

— Можливо, ви вважатимете його огидним, — каже вона.

Вона розхристує халат.

Під халатом вона зовсім гола. У неї біла шкіра — скрізь.