Читати книгу - "Мати чи бути?"

функціонує суспільство, формують характер його членів (соціальний характер). В індустріальному суспільстві такими нормами є: прагнення набувати власність, зберігати і примножувати її, тобто діс­тавати прибуток. Власники викликають заздрість і стають предметом захоплення, немов вищі створіння. Але пере­важна більшість людей не володіють власністю в повно­му розумінні слова, тобто капіталом або товарами, в які вкладено капітал. Відтак постає карколомне запитання: як такі люди можуть задовольнити свою пристрасть до придбання і збереження майна, або як вони можуть впо­ратися з цією виснажливою пристрастю? Інакше кажучи, як їм вдається почувати себе володарями власності, якщо фактично її в них нема?

Звичайно, передбачувана відповідь полягає в тому, що людина, власність якої незначна, все ж таки чимось та володіє і плекає своє вбоге майно так само, як власник капіталу своє багатство. Так само, як багатії, бідняки теж намагаються зберегти те, що мають, та ще й примножити свою власність, принаймні на мізерну величину (примі­ром, заощадивши якусь копійчину).

Імовірно, найвища насолода полягає у володінні не так матеріальними об'єктами, як живими істотами. В патріархальному суспільстві навіть найбільш знедолені представники чоловічого населення з найбідніших класів можуть бути власниками, коли йдеться про дружин, ді­тей, худобу, щодо яких той відчуває себе господарем. Для чоловіків у патріархальному суспільстві велика кількість дітей — єдиний спосіб володіти людьми без необхідності при цьому завойовувати право на цю власність; до того ж цей спосіб не потребує значних капіталовкладень. Оскіль­ки весь тягар народження дитини падає на жінку, навряд чи можна заперечувати, що у патріархальному суспільстві поява на світ дітей є результатом брутальної експлуатації жінок. Одначе для матерів малолітні діти — також своєрід­ний вид власності. Отже, виникає замкнене коло: чоловік експлуатує дружину, дружина — малих дітей, а хлопчики, стаючи юнаками, долучаються до старших в експлуатації жінок і так далі.

Гегемонія чоловіків у патріархальному суспільстві зберігалася приблизно протягом шести-семи тисячоліть і сьогодні превалює у слаборозвинених країнах та серед найбідніших класів. Проте у розвинених країнах і суспіль­ствах гегемонія чоловіків поступово втрачає силу, бо одно­часно і відповідно до зростання рівня життя поширюється емансипація жінок, дітей і підлітків. Оскільки в добре роз­виненому індустріальному суспільстві застарілий, патрі­архальний тип власності на людей поступово зникатиме, постане питання: де простим людям шукати вдоволення своєї пристрасті до придбання, збереження і примножен­ня власності? Відповідь — у розширенні рамок власності, яка надалі включатиме друзів, коханих, здоров'я, подо­рожі, твори мистецтва, Бога, власне «Я». Яскравий опис буржуазної навіженості від власності дав Макс Штірнер [105]. Люди перетворюються на речі; їхні взаємини на­бувають характеру привласнення. «Індивідуалізм», який у позитивному сенсі означає вивільнення із соціальних пут, у негативному — є правом власності на самого себе, тобто правом і обов'язком вкласти всю свою енергію у досягнен­ня успіху.

Найважливішим об'єктом нашого почуття власності є наше «Я», оскільки воно включає в себе багато чого: наше тіло, ім'я, соціальний статус, наше майно (включно зі знан­нями), наше уявлення про самих себе й уявлення оточен­ня про нас, яке для нас є бажаним. Наше «Я» — це суміш реальних характеристик, таких як знання чи професійні навички, і характеристик фіктивних, надбудованих над ядром реальних. Але суть не в тому, що за зміст має люд­ське «Я», а в тому, що воно сприймається як об'єкт володін­ня, і саме цей «об'єкт» є основою нашої самосвідомості.

Обговорюючи проблему власності, не можна забува­ти, що основний тип ставлення до власності, розквіт яко­го припав на XIX століття, почав поступово зникати після Першої світової війни і ледь помітний сьогодні. Колись лю­дина ставилася до своєї власності дбайливо й ощадливо, користувалася нею доти, доки та могла їй служити. Купу­ючи щось, вона намагалася зберегти придбане якомога до­вше, і гаслом XIX століття цілком міг би бути такий вислів: «Усе давнє — прекрасне!» У наш час акцент перенесено на сам процес споживання, а не на збереження придбаного, і сьогодні людина купує, щоб невдовзі покупку викинути. Чим би не був об'єкт купівлі — автомобілем, одягом чи ак­сесуаром, — користування ним не триватиме довго, бо людина втомлюється і прагне позбутися «старої» моделі і купити нову. Придбання — тимчасове володіння і корис­тування — викидання (або за можливості вигідний обмін на крашу модель) — нове придбання, — таким є зачаро­ване коло споживацького підходу. Лозунгом сьогодення справді могли б стати слова: «Усе нове — прекрасне!»

Особистий автомобіль є чи не найбільш вражаючим прикладом феномену сучасного.споживацького придбан­ня. Наш час цілком заслуговує на звання «століття автомо­біля», адже вся економіка будується довкола виробництва автівок і наше життя великою мірою визначається зрос­танням чи зниженням купівельного попиту на них.

Власники автомобілів вважають їх життєвою необ­хідністю; для тих же, хто ще не придбав авто, це символ щастя, й особливо це стосується людей, які живуть у так званих соціалістичних країнах. Очевидно, проте, що лю­бов до власної автівки не є глибокою й постійною, вона на­гадує миттєве захоплення, оскільки власники автомобілів часто міняють їх; двох років, а іноді й одного року досить, щоб власник втомився від «старої машини» і почав при­цінюватися до можливих варіантів придбання нової моде­лі. Вся процедура — від ознайомлення з цінами до власне купівлі — уявляється грою, головним елементом якої іноді може стати й шахрайство, а сама «вигідна оборудка» дає таке ж (якщо не більше) задоволення, як і здобута винаго­рода — керування найновішою моделлю.

Кілька факторів треба взяти до уваги, аби розгада­ти загадку цього, на перший погляд, кричущого проти­річчя між ставленням власників до своїх автівок та їхнім швидкоплинним інтересом до них. По-перше, у ставленні власника до автомобіля є елемент деперсоналізації, адже це не якась мила серцю її власника річ, а певний символ його статусу, що розширює межі його влади і підживлює егоїзм; купуючи авто, власник фактично здобуває якусь нову частину свого «Я». Другий чинник полягає в тому, що, купуючи новий автомобіль кожні два роки замість, скажі­мо, одного разу на шість років, власник відчуває більше хвилювання при купівлі; сам акт переходу нової автівки у його власність скидається на акт дефлорації, він підсилює відчуття власної сили і тим дужче збуджує і захоплює, чим частіше повторюється. Третій чинник пов'язаний із тим, що часті заміни автомобілів збільшують можливості укла­дення «вигідних угод», тобто прибутку через обмін, а це дає задоволення, що глибоко вкорінене у психіці сучасних чоловіків і жінок. Четвертий чинник має велику вагу — це потреба в нових стимулах, бо старі дуже швидко вичерпу­ються і втрачають привабливість. Розглядаючи проблему стимулів у своїй книзі «Анатомія людської деструктивності» [54], я вказував на відмінність між тими стимулами,