Читати книгу - "Мануал до черепахи"

цикл каструльного мікровсесвіту не завершиться сам собою.

Повторимо собі: Михалька не любить чинити з людьми й речами всупереч їхній природі.

Михалька про Ольгу

Інна має 25 років, Юра – 24 роки, Михалька – 22 роки, Ольга – 20 років, Зоя – 16 років, Юра-молодший – 14 років, Варварка – 11 років.

Смуток – це як стоптані домашні капці. А взувати стоптані домашні капці – це максимальна інтимність. Серединка мушлі, якої не вільно бачити чужим, а своїм можна. У тому, як жінка ходить у стоптаних капцях, її найбільша любов, її прагнення бути настільки близько, як не щораз бувають одне до одного і родичі, близькі по крові. І коли чоловік ховає старі шкарпетки під подушку – його любов іще не досконала, а досконала лиш тоді, коли лишає їх зверху. Коли я про це думаю, то розумію: тато і мама не були аж такі щасливі разом.

Більшість людей взагалі щасливі лише наодинці з собою. А є ж і такі, які не мають любові й довіри навіть до себе.

Насправді смуток Ольги – ті самі стоптані капці. Уся різниця в тому, що Ольга свої капці простягає не єдиному обраному, а кожному стрічному.

Ольга – сука.

Вихід Ольги

Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

Зоя – постійне джерело болю.

Коли Зоя приносить до вечері чергового листа, усі радіють, а мені боляче. Може, тому, що я надміру чутлива, а може, тому, що в тих листах ніколи не згадується про мене. Там пишеться багато про Варварку, ще більше про Михальку, про Юру, і про іншого Юру теж, і навіть про Інну, хоча то вона в усьому винна. Але ніколи про мене. Зрідка у тих листах мовиться про якихось невідомих мені людей. І в такі дні мені стає особливо боляче.

Краще б вони зовсім не писали нам листів. Ніяких і ніколи.

Листи не мали ніякої внутрішньої логіки: часом у них писалося про найважливіші події, що відбувалися в нашому будинку, а часом важливе ігнорувалося, а в листі йшлося про щось незначне й непомітне.

Важливе ігнорувалося переважно тоді, коли йшлося про мене. Хіба я помиляюся? Завжди так. Вони мене довели, листи, це вони винні. Що б я погане чи хороше не вчинила, усе завжди заради одного – тільки заради того одного, щоб побачити в тому клятому байдужому листі ім’я «Ольга». Я одного разу навіть украла! Ні, не скажу, що саме. Украла та й украла. Потім мені аж дух забивало, коли я чекала: ось зараз Зоя розгорне листа і прочитає, затинаючись і белькочучи, як тільки вона може: «Ольга іде на злочин. Ольга робить це тільки з любові до батьків і з туги за батьками. Їй дуже, дуже, дуже не вистачає любові…»

Але в наступному листі йшлося про якусь Коломбіну. Я затулила вуха і втекла, бо це вже занадто.

Листи від мами 
Іспанія

На вулиці вже темно, але світло з вікна дозволяє роздивитися двох людей, що сидять у траві біля самого будинку. Вони щось намислили? Може, вони хочуть викрасти з будинку щось коштовне? А може, когось?

Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

Обличчя їхні дуже схожі, напевно, це брати, а може, навіть близнюки. Одяг у них не сказати, що старовинний, скоріше, недолуга пародія на старовину: на обох сорочки з підсиненої бавовняної тканини, на обох поточені міллю камізельки. Шоколадного кольору в того, що сидить, вишневого в сіру смужку – у того, що стоїть. У Вишневого до пояса на штиль шпаги причеплений грубо обтесаний дубець. З одного краю дубець темніший і добре відполірований – наче об чиюсь голову. Лисина на голові чоловіка в шоколадній камізельці наводить на кумедні асоціації, об чию саме. Дубець оббитий на руків’ї міддю і франтувато підвішений на зручному ланцюжку.

Зайшлі неголосно розмовляють.

– Ти певен, що з неї буде добра Коломбіна, мій північний брате? Ти точно в цьому певен? – Це говорить Вишневий.

– Та вже якась буде… – Коричневий.

– Весела, бадьора, за словом у кишеню не полізе, цікава пхати носа в чужі справи…

– Так! Саме так, цікава пхати носа в чужі справи! От я тобі розповім: іде вона якось…

– …Рум’яна й білошкіра, повновида, із великими цицьками.

– Та ну… Відгодуємо.

– Із ве-ли-ки-ми циць-ка-ми! Ти розумієш, що це таке, чи тобі піти показати? – Перед Вишневим невідь-звідки, сукаючи незграбно в повітрі трьома ніжками, випурхує біла конференційна дошка, за дошкою підстрибує і бовтається прив’язаний на мотузку маркер. До дошки магнітами причеплено два журнали з нівроку переконливим наочним матеріалом.

– Братело… – Дошка перечіпається у траві, падає, та так і лежить журналами донизу, безпорадна й нікому не потрібна.

– Чекай! А ти бачив колись, як вона готує?

Приблизно з тієї самої точки, що й допіру дошка, з’являється пательня з трохи підгорілою картоплею. Коричневий неуважно ловить пательню і ставить її на дошку. За мить і дошка, і пательня зникають.

– Полішинелю, вона на роль Коломбіни нам не підходить ніяк.

– А хто? Арлекіне, вона за правом народження Коломбіна! Коломбіна не може бути добра або погана, вона нею є! У неї в метриці записано!

– Ах, у метриці! – Голос Арлекіна стає солоденько-зловтішним. – Прекрасно! Чудово! Я тобі покажу, що в неї в метриці записано!

– Ой… кинь свої фокуси, не треба сюди ще й документи тягти. Я тобі на слово повірю. Що там негаразд?

– Вона ще на десятому році життя собі змінила ім’я! Ні про яку Коломбіну більше не йдеться! Опаньки?

– Тю.

– Тю. Я про що! Тю!!! Коломбіна знайшлася… засранка мала.

– Я не до того кажу – тю. Просто я, чесно, не розумію, що в цьому поганого. Хіба ми з тобою не змінюємо імен?

– Так то навіть не для всякої вистави, то ж не тотальний ренеймінг!

– Чекай! Перш ніж судити, докладно розберімося з поняттями, бо мені здається, ти не зовсім чітко уявляєш собі, що таке ренеймінг. А може, просто плутаєш із ребрендінгом.

– Я все собі прекрасно уявляю! – Із повітря утворюється ноутбук, Арлекін по черзі набирає в пошуку слова «ренеймінг» і «ребрендінг». – Отже, слухай: ренеймінг – це перейменування бренда. Допускається в тих випадках, коли бренд виходить на новий ринок, де старе ім’я «не