Читати книгу - "Позичений час, Володимир Миколайович Владко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Його рука м’яко, але наполегливо підштовхувала Льоню, що просто не вірив своїм вухам. Отак легко, без будь-якої боротьби Віктор змінив свою думку? Та невже ж це може бути?.. Ну, тоді все гаразд! Прекрасно, краще й не може статися! Проте…
Вони відійшли вбік, у глибоку тінь, що її відкидали високі запашні кипариси. Льоня все ще недовірливо позирав на Віктора: дуже вже це було несподівано, навіть неймовірно!
Віктор зашепотів на вухо Льоні:
— Ти думав, що я розсердився на тебе, так? Ех, ти! Та хіба ж я був би тобі приятелем, коли б звернув увагу на це? Якщо я вже про тодішню бійку з тобою забув, то про що тут говорити? Тим більше, що я й сам уже перехотів зробити цю штуку з краном. А те, що ти вийшов, не побоявся, це дуже добре! Бач, раптом і довів, що ти зовсім не боягуз. Добрий ти, я тобі скажу, хлопець, Куценку! Через це я тебе так і люблю!..
— Значить, ти й справді зрозумів, що це було б хуліганством? — тихо перепитав Льоня.
Він ще не заспокоївся остаточно.
— І скільки ж разів тобі треба це повторювати? — немов розгнівався Віктор. — Тобі сказано вже, і досить! Ходімо, я тобі щось цікаве покажу!
Хлопці попрямували до одного з корпусів. У цей час місяць, що досі ховався за хмарами, визирнув з-за них. Його бліде сріблясте сяйво залило все навколо. ї тут Льоня побачив те, на що аж ніяк не сподівався. Він не міг стриматися й голосно вигукнув:
— Ой, Вікторе! А ти ж казав!..
Міцна рука Віктора Сумського схопила його за плече. Глузливий голос загрозливо пролунав над його вухом:
— А ти і справді хотів вислизнути? Дізнатися про все чисто, а потім у кущі? Не вийде! І не викручуйся: Цього разу в мене руки міцні, я вже їх не виверну! Тихше, ти, боягуз! Бо коли нас тут з тобою застукають, то обом погано буде…
У примарному світлі місяця Льоня бачив пожежний кран, що стояв біля стіни. До нього вже було пригвинчено шланг, прокладений до відчиненого вікна на першому поверсі. Кінець шланга лежав на підвіконні й навіть спускався до кімнати.
Льоня знав це вікно, обвите зеленим диким виноградом. Так, так, це було вікно спальні дівчат!
— Хто… хто все це зробив? — затинаючись, спитав він, боячись висловити свої думки.
— Звісно, я! — гордо відповів Віктор. — Ще перед тим, як кликати тебе. Бо ж ти, чого доброго, міг і перешкодити мені. А тепер — тихо! Тепер ти вже нічого не вдієш. Адже ж хто повірить, що я тебе силоміць привів сюди на все готове? Всі, безумовно, думатимуть, що це ми зробили з тобою удвох. Ага? І відповідати будемо також разом, якщо засиплемось! Ха-ха-ха! Гарненько я придумав, чи не так? А ти, мабуть, вважав, що я вже остаточно дурний, ага?.. Думав, що коли ти раз узяв верх наді мною, то так і далі буде? Я ж тобі говорив, що коли б у мене тоді не підвернулася рука, то я б тобі показав! І покажу ще! Ач, він думав, що оцим скиглинням так уже й вплинув на мене! Не з таких Віктор Сумський!
Льоня мовчав, приголомшений такою підступністю. Все загинуло! Справді, хіба ж можна йому тепер відступитися? Хто йому повірить? Всі скажуть, що він бреше, бо хоче виправдатися… Хоч би вирватися, втекти од Віктора, щоб не бачити цього! Та де там, Віктор сильніший за нього, хоч він чомусь уже не раз згадував про те, що Льоня колись бився з ним і навіть переміг. Але ж Льоня добре пам’ятає: ніколи такого не траплялося, і він, звісно, ніколи не перемагав Віктора, відомого в школі забіяку…
— От зараз ми й почнемо, — шепотів Віктор. — Не дуже зручно відкручувати лівою рукою, але нічого не зробиш, доведеться, щоб правою тримати тебе, боягуза! І не намагайся вирватися, все одно нічого не вийде!
Не відпускаючи Льоню, він лівою рукою крутив коліщатко крана. Льоня рвонувся від нього:
— Пусти! Я не хочу! Пусти, Вікторе! Я закричу!
— Ну й кричи, — глузливо відповів той. — Доведеш остаточно, що в тебе зрадницька душа. Кинь краще базікати, зараз ми з тобою як вжаримо, тільки нас і бачили!..
“Наче тільки в тому й діло, щоб не побачили, не спіймали на гарячому, — різонула Льоню гостра думка. — А все те, що зараз відбудеться, хіба це не страшно?..”
Мовчки, вже цілком безнадійно Льоня дивився, як вода швидко наповнювала плескатий до того шланг, підіймалася по ньому вище й вище. А Віктор крутив коліщатко.
Ось вода задзюрчала за вікном. Міцним потоком вона ринула на підлогу, заливаючи палату.
З кімнати пролунав чийсь зляканий зойк. Віктор рвучко відстрибнув од крана.
— Ну, тепер тікай хто куди! — вигукнув він, випускаючи Льонину руку.
Широко розкритими очима Льоня дивився то на нього, то на вікно спальні. Та ось у кімнаті закричав ще хтось — і враз вона сповнилася одчайдушними зойками.
Віктор був уже в кінці широкої алеї. Ще мить — і він зникне… Льоня все ще не міг ворухнутися. Йому здавалося все байдужим. Тікати чи не тікати — все одно. Головне те, що накоїв тут Віктор, який уже зникав у кущах.
Але ось до верескливих дівочих вигуків, що линули з вікна, домішався ще один, зовсім інший, переляканий і лютий. Це скрикнув Віктор, що потрапив до рук садівника, який раптом вибіг з-за рогу алеї.
— Ану стій! — вигукнув садівник. — Ні, хлопчику, не пручайся, все одно не допоможе!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Позичений час, Володимир Миколайович Владко», після закриття браузера.