Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

хоч кожен і мав сокиру чи сокирку, косу, а потрохи повільно почали потрапляти сюди й пили, але в ужитку все ж було більше латуні, ніж заліза, та й нерідко тут мали до заліза ще й упередження. Залізні кілки, простіше кажучи цвяхи, тут здобували визнання з трудом, бо були недовговічними у порівнянні з тисовими кілками.

Коваль відповідав, як умів, скупувато, врешті-решт по-ковальському важко і повільно. Важче було, коли Танасенько Уршега, хоч і не віщун ніякий, ані не мольфар, але, як казали у селі, гірський мудрець, до того ж багач, приїхав одного разу з Ільців до Ясенова до Савіцького, щоб днювати у нього, тобто провести у нього цілий день, задля того, щоб познайомитись з ним, з його роботою і потоваришувати:

— Пане ковалю, добродію, — запитав Танасенько на самому кінці, — то як, на вашу думку, залізо від Бога чи від чорта?

Савіцький відповів просто:

— Чорт сам нічого не створить, але пробувати любить, може й псувати? А людина псує напевно, може й не гірше від чорта. Якщо залізо для чогось доброго, то від Бога. А якщо для чогось злого — га! — хто ж це знає?

— Ну добре, — продовжував Танасенько, — але ж залізо не росте, як дерево зі святої землі, шарів і серцевини немає.

— Хтозна чи не росте, у землі може й росте.

— Але ж ви говорите, — впирався Танасій, — що його треба виплавити, тож видно, що без людини не буде ані відлитим, ані твердим, ані шляхетним, як ви кажете.

— Дерева ви ж також не берете, коли воно росте. Його треба зрубати, обкорувати, порізати і обробити. Без людини зламається або зігниє. Сиру колоду чи коріння ви ж під хату не підкладете.

Танасенько запитував ще й з коня, коли від’їжджав:

— То що все ж потрібно, щоб залізо було для добра?

— Сумління і рука, — відповів коваль.

Танасій запам’ятав.

Коваль був суворий, говорив небагато, а все ж деякі його хоч і не численні вислови розійшлися та збереглися. «Сумління і рука», — промовляв коваль так суворо, що якби не знати, що це людина помічна, то тільки б забиратись геть і втікати якнайшвидше. Дехто чув, як він казав синові коло міха: «Міх — повний дих, холод — страшний гріх», або ще коротше: «Гостро, гостріше, гаряче». Чули також і такі вислови, яких ніхто не розумів, тому тільки пани і священики їх запам’ятовували. Було відомо, що родинне гасло Савіцьких звучало: «Завжди готові». У тих колах запам’ятали і правило коваля: «Crimen capitale equum mutilare»[2].

І ото стільки чіткої пам’яті поніс вітер і розсіяв по горах від перевалу Буківця понад обома Черемошами і попід вершини, до розсипаних пастуший стай.

Додатково шанували коваля й за те, що його скульптурну рівну поставу оздоблювала колись світла, а на старі літа сталева борода, що спливала потоками цілком густого волосся, а радше сплетіннями, розділеними точно так, як у святого Іллі, володаря громового клину. Важко сказати, хто кого наслідував, чому і як. Може, косівські художники, що зображали на яворових дощечках святого Іллю, просто змальовували з коваля, чи може він і сам уподібнився до бородатого володаря грому. Цьому могли сприяти два каменя, точніше два потужні валуни, поміж якими поселився коваль, до того ж обидва — єврейські. Неподалік від кузні і досі лежить великий, як лісова колиба, валун, званий Жидівським Каменем, якого бачать всі, хоч він і приховує невидимі події, які можна б нарешті відслідкувати і перевірити. Другого каменя, прихованого над скелями високо під верхівкою, з дороги не видно, і його історії, мабуть, ніхто й ніколи не відслідкує. Відомо тільки, що в нього громи б’ють з особливою пристрастю і може тому його назвали Кріслом Іллі. Біля цього Крісла упродовж багатьох років відбувалися події, про які розкажемо пізніше. Саме там єврейський пустельник, званий Єкелє, котрий шукав у горах над Черемошем слідів майстра Бааль-Шем-Това і божої книги, приніс Іллі у жертву первородного сина, щоб той його прийняв на лоно старої віри і нової хасидської також. І коли Єкелє втратив всю родину, всіх, окрім коня, він поїхав візком світ заочі в напрямку Буківця, зітхаючи до Бога і до Іллі. Вони прийняли і його. Грім вдарив у верхній камінь, валун скотився на дорогу і накрив Єкелє разом з возиком і конем. Саме цього валуна називають Жидівським Каменем. І хоч Бог та Ілля спасли колись пустельника, то не кожна людина хоче бути негайно спасенною, тому такий-сякий подорожній підчас бурі втікає і ховається у кузні і в домі коваля. Всі про це знали і коваль про це знав, що першим мешканцем цього яру багато років тому був пустельник Єкелє. І тепер доля призначила коваля охоронцем цього місця і цього каміння. А радше — охоронцем подорожніх. Бо коли громи починали вигравати на горі, то вниз скочувалися більші чи менші валуни. Проїзд був небезпечним і важким.

Голос Савіцького також належав ярові над Варатином. Коваль говорив повільно, густим басом, повним, вібруючим. Неодноразово, як це й нині буває у яру Варатину, сусідні скелі відзивалися людськими голосами. Бас коваля гудів та поширювався в пустелі несподівано і когось, хто нічого не знав про Савіцького, міг би сповнити страхом, який і так підіймався з ущелини тісного яру, котрий добре надавався для засідок і котрий засідками раніше був відомий. Знайомих же бас втішав, що кузня вже близько, а Савіцький на сторожі.

Та попри все, це вже стара історія, хіба-що прадіди і діди нашого покоління її краще пам’ятають. Можливо, що останнім часом про Савіцького у нас відомо ще менше, ніж про святого Іллю. Хоч кузня стоїть і тепер, не було б дивним, коли б хтось сказав, що Савіцького ніколи й не було у яру над Варатином. І що це тільки якась вигадка, відлуння розповідей про Крісло Іллі, втілене в людську постать.

Сьогодні надто часто кажуть: «міф». Тим частіше, чим більше стають сліпими і глухими, ба, чим зухваліше і огидніше хтось починає собі уявляти, що немов би міф можна було заколотити як завгодно і нашвидкуруч, в більшій чи меншій мисочці, типу того, як рабин Мойше Кітовер зробив людину, але без розуму і сумління рабина. Заколотити, а потім розтрубити за допомогою більшої чи меншої труби, і засипати очі піском за допомогою меншого чи більшого розпилювача. Але ж коваль Савіцький — це реальна постать і її нам значно краще розкривають цілком переконливі дані, що він був бідний, і наскільки був