Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як вже було сказано, Савіцький став інституцією, сказати б, рятівною для всіх, хто підіймався на Буковець, а що ще важливіше — для тих, хто спускався із карколомних схилів. Не лише для ремонту воза, коліс чи дишлів, але й для самих людей. Єдине світло вартувало ночами у ярі у вікнах дому Савіцького і воно ніколи не гаснуло. По ночах на поворотах дороги над Варатином воно світилось іноді крізь туман і дощ, як морський ліхтар. Зимою, мабуть, ніхто не проїжджав повз кузню, щоб не зайти та зігрітись. Іноді, зачувши уночі дзвоник чи окрики згори, Савіцький виходив із запаленим смолоскипом до повороту, щоб присвітити. Особливо зимою, щоб допомогти пробитися крізь засипаний снігом яр, зокрема там, де «босі» сани, тобто непідкуті, такі поширені в наших краях, могли з легкістю зсунутися до яру, до води чи до якоїсь ями, підступно присипаної снігом, а потім і потягнути коней за собою — і нещастя готове. Коваль, розуміючи, що підкуті сани не скрізь можуть пригодитися, зокрема на пухнастому снігу, не заохочував підковувати сани, задовільнявся тільки тим, що рятував їх. Щонайбільше, то радив, аби на подальшу дорогу накласти на низ санів «постоли», тобто залізні окови, такі, що їх легко можна зняти, коли знову виїдуть на непроторований сніговий пух. Коли хтось попереджав, що повертатиметься чи спускатиметься вночі, то коваль чи ковалиха вартували. Ковалева жінка довго молилася біля оливної лампи, а коваль сидів за столом і читав, часом, коли був втомлений, лягав на ліжко одягнений. Літом, підчас повеней і бур, вони вартували ще пильніше, ніж зимою. Про все це раніше ніхто не подумав — та й хто мав би подумати, коли у ярі ніхто не жив, — що придався б охоронець безпеки на поворотах карколомної дороги над самим потоком і що придалось би постійне світло. Тож коли коваль появився із власної волі, то виявилося, що був необхідним.
2
Щоб це оцінити глибше, треба б щось сказати про прибульців, тобто про всіх тих зайд і заволок, як їх називали то поблажливо, то зневажливо, котрі в горах шукали притулку. Адже віками наші гори виконували роль морських берегів — а інші гори тисячоліттями — тому, що приймали і захищали викинуті різними хвилями останки і людський осад — невдах і втікачів — та давали їм сховок. Їх пригортали не лише лісові криївки, яри і гірські вершини, але й незмінне пастуше життя, найлегше і найстабільніше, а тимчасово і рідко — мисливське життя. За цей притулок гори вимагали і пастирське лоно мовчки вимагало пристосування тіла, ноші і повсякденного життя: нехай кожен прилине близько до землі! Тверді і ласкаві гори не забирали нікому надію на власність, чи на багатство пастушого життя, але, окрім нездоланних віддалей, ніхто нікому там нічого не забезпечував, і упродовж століть нікого не захищали жодні паперові закони, ані жодна правоохоронна система. Кожен мусив захистити себе сам, щонайбільше, міг його захистити фактичний стан справ — але тільки до певного часу. Тому треба було повністю покладатися на Бога, на власну мужність, завзяття і хитрість. Кожен мусив зректися всього, крім свободи, була вона під загрозою чи ні. Якщо хтось не дуже сильно вірив у Бога, то все ж там на пустирях, у самотності, серед темної ночі він мусив почуватися заклопотаним. Нерозгаданий Бог доводив своє існування раз громами і повенями, раз у слабості і в хворобі, яка захоплювала у шпони на безлюдді, а інший раз — багатством паші, приплодом, молоком, яке лилося щедро, овечим руном, а найпереконливіше тим, що Він давав нарешті невдасі місце на світі, якого той не знайшов у світі людей. За все це Він вимагав терплячості і витривалості. На додаток ще й дарував прибульцеві, поза релігіями, поза догмами, оте людське зітхання: «Боже мій!». Такий втікач, якщо хотів, то міг притримуватись своєї віри, традиції, своїх забобонів, навіть таких мрій, як хмари, що їх вітер приносить з угорської котловини, або зі сходу зі степів Бессарабії. Вони всякають у яри, недовго тримаються у вигляді порваних ганчірок, скапують в ущелини і знову парують, підіймаються. Ніхто не відбивав охоти ані не заохочував прибульця. Все залежало від його прив’язаності, від міцності його мрій і хтозна, може часом те чи се і скапало у пісню або в обряд.
Хоч з осідників творяться верстви, але все ж, на щастя чи ні, більшість людей не є невдахами. Бо весь час народжуються і розквітають широкі цивілізації, котрі осідають над великими ріками, на широких полях, навколо морів, на тисячоліття, а у сміливих намірах — назавжди, щораз ширші, щораз всеохопніші. Щоправда, у кожній з них сперечаються два принципи: один — щоб зберегти цінний здобуток, другий — щоб привнести щось цілком нове, небувале. Забувають, що те, котре зберігається, може закостеніти, а з іншого боку те, що нове, може підкопати те, що стале. Але ще краще, ніж оті цивілізації, доводить незнищенність людськості, особливо перед лицем
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.