Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

class="p">— Так,— погодилася мадам Ко, виступаючи з тіні. — А якщо ти труп, то і твій начальник мерт­вий. Іспит ти не склала.

Джульєтта низько нахилилася, склавши долоні.

— Це був хитрий трюк, мадам,— сказала вона ввічливо.

Сенсей розсміялася.

— Звісно. Таке вже життя. На що ти очікувала?

— Але ті вбивці! Я добряче нам’яла їм боки. Я їх перемогла.

Мадам Ко зневажливо махнула рукою.

— Просто пощастило. На щастя для тебе, то не наймані вбивці. Три випускники Академії. А що то за дурниці з дротом?

— У єдиноборствах існує такий прийом,— похму­ро відповіла Джульєтта.— Називається «мотузок із білизною».

— Ненадійно,— зауважила японка.— Тобі пощас­тило, бо фортуна була на твоєму боці. Але в нашій справі фортуни замало.

— То не моя провина,— заперечила Джульєтта.— Все через того хлопця, що накинувся на мене. Дове­лося приспати його на якийсь час.

Мадам Ко постукала її по лобі.

— Замовкни, дівчино. Поміркуй. Що ти мала зро­бити?

Джульєтта нахилилася іще нижче.

— Я мала негайно вивести його з ладу.

— Саме так. Його життя нічого не варте. Це дріб­ниця в порівнянні з безпекою твого начальника.

— Я ж не можу так просто вбивати невинних лю­дей,— не погодилася Джульєтта.

Мадам Ко зітхнула.

— Знаю, дитино. І саме тому ти не готова. В тебе є всі необхідні навички, але тобі бракує зосередже­ності та рішучості. Може, наступного року.

Серце у Джульєтти калатало. Брат отримав блакит­ний діамант у вісімнадцять. Наймолодший випускник Академії за всю історію її існування. Вона також на це сподівалася. А тепер доведеться ще раз складати іспит через дванадцять місяців. Суперечки ні до чого не приведуть. Мадам Ко ніколи не міняє своїх рішень.

До них підійшла молода жінка, вбрана як служни­ця. В руках у неї була невеличка валізка.

— Мадам,— вклонилася жінка.— Вам дзвінок по супутниковому телефону.

Мадам Ко взяла навушники і кілька секунд уваж­но слухала.

— Повідомлення від Артеміса Фаула,— нарешті сказала вона.

Джульєтті захотілося розігнутися, але то було б непростимим порушенням протоколу.

— Так, мадам?

— Повідомлення таке: ти потрібна Домовикові.

Джульєтта нахмурилася.

— Тобто, я потрібна Батлерові?

— Ні, відповіла мадам Ко без жодної емоції.— Ти потрібна Домовикові. Я просто повторюю те, що він мені сказав.

Раптом Джульєтта відчула, як сонце пече шию, як навколо, немов бормашинка, дзижчать комарі, і їй закортіло розігнутися і бігти до самого аеропорту. Батлер ніколи б не відкрив своє ім’я Артемісові. Хіба... Ні, це просто неможливо. Вона про таке на­віть думати не хоче.

Мадам Ко взяла дівчину за підборіддя.

Ти не готова. Не варто тебе відпускати. Ти дуже емоційна, щоб бути гарним охоронцем.

Будь ласка, мадам,— попросила Джульєтта.

Сенсей замислилася на дві довгі хвилини.

— Добре,— сказала вона.— Іди.

Джульєтта зникла, не встигла луна від останнього слова облетіти площу, і бережи боже тих торговців, що трапляться їй на шляху.

ГЛАВА 5: МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК І МАВПА

Вежа Спіро, Чикаго, Іллінойс, США

 ІЗ Хітроу до міжнародного аеропорту О’Хара в Чикаго Йон Спіро летів на Конкорді. Довгий лімузин доставив його до підніжжя Вежі Спіро, вісімдесятишестиповерхової будівлі зі сталі та скла, що сягала самісінького неба. «Спіро Індастріз» розташувалися на верхніх поверхах — з п’ятдесятого до вісімдесят п’ятого. На вісімдесят шостому містилися особисті апартаменти Спіро, до яких можна було потрапити або через приватний ліфт, або через майданчик для гелікоптера.

Йон Спіро ані на хвильку очей не стулив, думав про маленький куб у своєму дипломаті. Голова тех­нічного відділу мало не танцював від захвату, коли Спіро розказав, на що здатна проста на вигляд коробочка, і відразу ж кинувся розкривати секрети Сі- Куба. Через шість годин він повернувся до конфе­ренц-зали на нараду.

— Від неї ніякої користі,— поскаржився науко­вець, якого звали доктором Пірсоном.

Спіро покрутив оливку у склянці з мартіні.

— Я так не вважаю, Пірсоне,— сказав він,— Чого не можна сказати про цю коробочку, так це того, що від неї ніякої користі. Мені здається, що в цьому рів­нянні користі немає від вас.

Спіро був у жахливому гуморі. Щойно зателефо­нував Арно Блант і повідомив, що Артеміс Фаул ви­жив. Коли Спіро був у такому гуморі, деякі люди зникали з поверхні землі, якщо їм пощастило.

Пірсон потилицею відчув іще чийсь погляд. У кон­ференц-залі була третя особа. І вам би не захотілося, щоб на вас розсердилася така жінка. Пірсон знав, що якби Йону Спіро закортіло викинути голову техніч­ного відділу у вікно, ця особа, не змигнувши оком, підписала б свідоцтво, що він сам зістрибнув униз.

Пірсон обережно добирав слова:

— Цей прилад...

— Сі-Куб. Саме так він називається. Я тобі вже це казав, тож використовуй саме це ім’я.

— Безсумнівно, цей Сі-Куб має величезний по­тенціал. Але розшифрувати його неможливо.

Спіро кинув оливку в голову науковця. Приниз­лива ситуація для володаря Нобелівської премії.

— Тож зламайте код. За що я вам плачу?

Серце у Пірсона закалатало.

— Не все так просто. Цей код. Його неможливо розшифрувати.

— Чи правильно я розумію? — відкинувся Спіро на шкіряну спинку свого крісла. — Щороку я вкла­даю двісті мільйонів у відділ, який не може зламати коду, вигаданого якоюсь дитиною?

— Куб активується голосом. Він запрограмо­ваний на голос Артеміса Фаула. Зламати цей код не може ніхто. Це неможливо.

Спіро нічого не відповів. Це був сигнал продо­вжувати.

— Я щось таке чув. У нас, науковців, є певні тео­рії. Код вічності — так ми його називаємо. Код має мільйони можливих комбінацій, і це ще не все. Він базується на невідомій мові. Схоже, що хлопець створив мову, якою крім нього ніхто не розмовляє. Ми навіть не знаємо, як та мова співвідноситься з англійською. Ми навіть не думали, що такий код узагалі існує. Якщо Фаул помер, тоді мені дуже шкода, містер Спіро, але Сі-Куб помер разом із ним.

Йон Спіро відсунув сигару в куток губ. Він її на­віть не запалив. Лікарі заборонили. Люб’язно.

— А якщо Фаул живий?

Пірсон одразу зрозумів, що це його рятувальний круг.

— Якщо Фаул живий, зламати цей код було б на­багато легше.

— Гаразд, доку,— сказав Спіро.— Ви вільні. Ви не захочете почути, що тут говоритимуть через кіль­ка хвилин.

Пірсон зібрав свої нотатки і поквапився до две­рей. Він намагався не дивитися на жінку за столом. Якщо він не почує того, що тут говоритимуть, мож­на тішитися тим, що його сумління чисте.