Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

А якщо він не побачить жінку за столом, то він не впізнає її за межами кімнати.

— Схоже, у нас проблеми,— повернувся Спіро до жінки в темному костюмі.

Жінка кивнула. Вона була вся в чорному. Чорний англійський костюм, чорна блузка, чорні черевики на шпильках. Навіть годинник на зап’ястку був ву­гільно-чорний.

— Так. Але це вже мої проблеми.

Карла Фрацетті була хресницею Спаца Антонеллі, який очолював центральну секцію кримінальної ро­дини Антонеллі. Вона допомагала Спіро й Антонел­лі, двом наймогутнішим чоловікам у Чикаго, підтри­мувати зв’язок. Спіро ще на початку своєї кар’єри зрозумів, що бізнес у співпраці з мафією приречений на процвітання.

Карла уважно оглянула наманікюрені нігті.

— Здається, у вас лише один варіант: потрібно ви­красти того хлопця Фаула і вичавити з нього код.

Спіро посмоктав незапалену сигару, обміркову­ючи її слова.

— Не все так просто. Хлопець дуже обережний.

А маєток Фаулів — справжня фортеця.

Карла посміхнулася.

— Ми ж говоримо про тринадцятирічну дитину, чи не так?

— За шість місяців йому виповниться чотирна­дцять,— спробував захиститися Спіро.— До того ж, існують деякі ускладнення.

— Наприклад?

— Арно поранений. Фаулу якось удалося вибити йому зуби.

— Ох,— поморщилася Карла.

— Він навіть на вітру стояти не може, не кажучи вже про те, щоб очолювати операцію.

— Погано.

— Власне, цей хлопець вивів із ладу всіх моїх найкращих людей. Тепер вони всі сидять у черзі до стоматолога. Це виллється мені в кругленьку суму. Ні, цього разу мені насправді потрібна серйозна до­помога.

— Хочете звернутися по допомогу до нас?

— Саме так. Але люди мають бути перевіреними. Ірландія — місце старомодне. Ваших хлопців за милю можна побачити. Потрібні такі, що змішаються з натовпом і зможуть переконати хлопця приїхати сюди. Легкі гроші.

Карла підморгнула.

— Я вас зрозуміла, містере Спіро.

— Тож чи маєте ви таких хлопців? Таких, щоб і справу зробили, і до себе зайвої уваги не привернули?

— Якщо я вас правильно зрозуміла, вам потрібні металевий чоловік і мавпа?

Спіро кивнув. Зі сленгом мафії він був знайомий. Металевий чоловік носив пістолета, а мавпа могла залізти до будь-якого важкодоступного місця.

— У нас є двоє таких. Даю гарантію, що в Ірландії зайвої уваги до себе вони не привернуть. Але обі­йдуться вони недешево.

— Вони гарні? — поцікавився Спіро.

Карла посміхнулася. На одному з різців спалахнув малесенький рубін.

— О, вони гарні,— відповіла вона. — Ці хлопці найкращі.

МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК

Тату-салон «Чорнильна пляма», центр Чикаго

Мокасину Мак-Гіру робили тату. Череп у формі пі­кового туза. Малюнок придумав він сам і дуже цим пишався. Так пишався, що захотів, аби тату зробили на шиї. Майстер татуажу Інкі Бертон його відмовив, заявивши, що для конів тату на шию було набагато краще, ніж ім’я на ярличку в морзі, коли доводилося пізнавати підозрюваних. Мокасин із неохотою пого­дився.

— Гаразд,— сказав він.— Вибийте на передпліччі.

Тату Мокасин робив після кожного завдання. На шкірі лишилося не так уже й багато місць, що досі зберегли первісне забарвлення. От як добре Мока­син виконував свою роботу.

Справжнє ім’я Мокасина було Алоізій, і родом він був з ірландського містечка Кілкенні. Прізвисько Мокасин він сам собі вигадав, уважав, що для мафії краще бути Мокасином, аніж Алоізієм. Усе своє життя Мокасин хотів бути гангстером, як у кіно. І коли його спроби заснувати кельтську мафію про­валилися, Мокасин приїхав до Чикаго.

Тут кримінальний світ зустрів його з розкритими обіймами. Власне, один із хлопців мало не задушив його у своїх медвежих лапах. Мокасин відправив його та ще шістьох до лікарні. Непогано для хлопця п’яти футів на зріст. Через вісім годин після того як Мокасин зійшов із борту літака, його вже випустили під заставу.

І от, через два роки і низки вдалих завдань, він уже був найкращим металевим чоловіком в органі­зації. Спеціалізувався на пограбуваннях і збиранні боргів. Як правило, звичайним невисоким хлопцям такого не доручають. Та назвати Мокасина звичай­ним хлопцем аж ніяк не можна було.

Мокасин відкинувся на стільці.

— Тобі подобаються черевики, Інкі?

Інкі змахнув піт з очей. Із цим Мак-Гіром потріб­но бути обережним. Навіть невинне питання могло виявитися пасткою. Одна неправильна відповідь, і ти вже виправдовуєшся перед Святим Петром.

— Так. Подобаються. Як вони називаються?

— Мокасини! — гримнув коротенький гангстер.— Мокасини, ідіоте. Це ж мій фірмовий стиль.

— Ага, мокасини. Я забув. Мабуть, круто мати свій фірмовий стиль.

Мокасин перевірив, як просувається робота над тату.

— Із цією голкою ти вже закінчив?

— Щойно закінчив,— відповів Інкі.— Контури вже готові. Зараз візьму нову голку.

— Боляче буде?

«Звісно, буде, покидьку,— подумав Інкі.— Я ж ти­катиму в твою руку голкою».

Але вголос він сказав:

— Не дуже. Я змастив руку знеболювальним гелем.

— Краще, щоб боляче не було,— попередив його Мокасин.— Бо інакше скоро стане боляче тобі.

Ніхто не загрожував Інкі, крім Мокасина Мак- Гіра. А він робив тату всім мафіозі. Він був найкра­щим майстром у штаті.

У двері увійшла Карла Фрацетті. Її чорна елегант­ність здавалася недоречною в такому брудному за­кладі.

— Вітаю, хлопці,— сказала вона.

— Вітаю, пані Карло,— почервонів Інкі. Не так уже багато леді заходять до «Чорнильної плями».

Мокасин скочив на ноги. Навіть він поважав хре­щену доньку боса. '

— Місіс Фрацетті. Ви ж могли надіслати мені по­відомлення на пейджер. Навіщо приходити до такої Діри.

— Немає часу. Термінова справа. Маєш їхати про­сто зараз.

— їхати? Куди?

— В Ірландію. Твій дядько Пет захворів.

Мокасин спохмурнів.

— Дядько Пет? У мене немає ніякого дядька Пета.

Карла постукала носком чорного черевичка.

— Він захворів, Мокасине. Дуже захворів, якщо ти мене розумієш.

Нарешті Мокасин зрозумів.

— О! Второпав. Тож мені потрібно його відві­дати.

— Саме так. Він дуже хворий.

Мокасин узяв ганчірку і витер із руки чорнило.

— Гаразд. Я готовий. Ми їдемо прямо до аеро­порту?

Карла поплескала гангстера по плечу.

— Скоро, Мокасине. Але спершу заїдемо по твого брата.

— Немає в мене брата,— запротестував Мокасин.

— Звісно, є. Той, у кого ключі від хати дядька Пета. Маленька така мавпа.

— А,— зрозумів Мокасин,— Цей брат.

Карла з Мокасином доїхали на лімузині до Іст­сайду. Мокасин і досі захоплювався висотою амери­канських хмарочосів. У Кілкенні найвищі будинки були п’ятиповерховими, а сам Мак-Гір усе своє жит­тя прожив у передміській халупці. Але хлопцям із мафії він би ні за що в цьому не зізнався.