Читати книгу - "Шизґара"

Прикмети ти можеш назвати: високі — низькі, товсті — худі, чорняві — біляві?

— Не високі й не низькі, не товсті і не худі, а всі спортивні, такі, як ти, — ошелешив відповіддю перший на всю школу майстер гамселити по барабанах.

— Тобі, часом, нічого в голові не відбили? — почав сердитися Алекс. — Усе життя тебе знаю, і раніше ти таким нетямущим буцімто не був.

Слова про все життя не були перебільшенням. Усі вони: і Микола, і Сорока, і Олексій, а крім них ще Толян Сироп, художник Ляхов і Сашко Шварцберг — усі вони знали один одного ще з раннього дитинства, бо ходили до однієї групи дитячого садка Південно-Західної залізниці: недалеко тут, на Чеській.

— Ти розумієш, що таке прикмети? — напосів на ударника Олексій. — Як вони були вдягнені?

— Лажово, — визначив Сорока і, побачивши, що співрозмовник заводиться, пояснив: — Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають……

— Бляха-муха, ну точно перевдягнені менти якісь, — припустився Микола.

— Та ні, нашого віку, — заперечив постраждалий від припудрених. — А, вони ще пахли всі однаково.

— Чим? — в один голос запитали Сороку друзі.

— Перукарнею.

Алекс уявив салон «Чарівний завиток», куди він ходив, коли ще регулярно підстригався та не носив подовженого волосся, і майже фізично відчув стійкий аромат «Шипру», котрим щедро бризкали клієнтів перукарі з пляшечок з-під «Червоної Москви», обладнаних пульверизаторами з гумовими грушами.

— А як вони до тебе достебалися?

— Ми йдемо з Ксюхою, а вони назустріч. Один каже: «Ти чого такий патлатий?» З якого це дива я патлатий? Нормальна прича,[35] всі так ходять. Кажу ж: припудрені.

— Ну, і… — підігнав розповідь Олексій.

— Що — і? — здивувався Гамзєев. — Сам не знаєш? Вони слово, я — два, ну й понеслася… душа в рай. Добре хоч, Ксюху не чіпали. А вона й вішалася на них, і дряпалася; а лаялася, як вантажник! А тут якісь дорослі чуваки йшли, почули, як вона репетує, кинулися до нас, а ті ноги зробили. Якби не це, забили би мене, як мамонта…

— Та й так, мабуть, мало не здалося… А чого ж вони до твоєї причі доколупалися?

— Хрін їх знає: самі нормального хаєра не носять, так мій їм завадив…

— Нормального? — насторожився Льоха. — А якого носять?

— Алексе, якого хера ти до мене причепився? — удавано обурився Сорока. — Ніякого не носять, стрижені на один болван: під «польку» чи під «угорку» — не знаю, як зветься.

«Алекс — Юстасу» — мимохіть згадав Олексій, і, поки він обдумував наступне запитання, на «п'ятаку» намалювався рудий Котя в тропічній військовій панамі:

— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!

— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».

— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».

— «А це я!»

Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою,[36] і образився:

— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.

Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:

— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!

Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:

— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.

«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами».[37] Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок:

«У міліції служив,

Голубий мундир носив,

З кобурою на боку

Я порядок наводИв:

Щоб ніхто ніде не сцяв,

З підвіконня не ригав.

Нарушителя впіймав —

Я беру із нього штраф,

А не хочеш — так пройдьом

В отдєлєніє лягав!

Гав-гав!!!»

Не встигли Котя із Сорокою врегулювати стосунки, як на «п'ятак» почав підтягуватися народ: прийшов Сашко, припливла повільною ходою гожа білява Галушка… Героєм дня був, безумовно, король шкільної ударної установки, і вся увага товариства була адресована саме йому. Не надто часта гостя, бо жила з іншого боку бульвару, з'явилася Ленка Стрілецька, сіла на лавку навпроти Олексія й одразу помітила його обнову:

— О, які в тебе джини класні!

«Єдина звернула увагу», — відмітив для