Читати книгу - "Спокута"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 104
Перейти на сторінку:
— чи особливо — любляча мати. Дочка завжди глибоко замислювалася, була думками дуже далеко, боролася з якимись нереальними, надуманими проблемами, наче у цій виснажливій боротьбі намагалася створити наново бездоганний світ. Марно питати Брайоні, про що вона думає. Бувало, питання отримувало яскраву й хитромудру відповідь, яка, проте, тягнула за собою цілу низку наївних і важких питань, що на них Емілі старалася відповісти якнайкраще; зараз важко було пригадати ці закручені гіпотези в деталях, одначе вона знала, що ні з ким не бувала такою красномовною, як у бесідах зі своєю одинадцятирічною молодшенькою. Ні за обіднім столом, ні на затіненому тенісному корті не почувалася вона так легко й не бувала такою красномовною. Тепер же демони гордині й таланту поклали на доньчині уста печать, і хоча Брайоні не перестала любити неньку (за сніданком тягнулася до неї та сплітала свої пальці з материними) — розквіт красномовства Емілі вже минув. Ніколи більше вона не зможе ні з ким так розмовляти, і це означає, що хочеться ще однієї дитини. Емілі скоро буде сорок сім.

Приглушений гуркіт сантехніки — вона й не помітила, як це почалося — урвався останнім ударом, від його затрусилися стіни. Герміонині хлопчики у ванні: худенькі, кощаві тільця сидять в різних її кінцях, на вицвіло-блакитному плетеному кріслі поскладані білі рушники, а під ногами — корковий килимок, погризений скраю давно померлим псом; але замість базікання запало моторошне мовчання: матінки немає, є лише Бетті, про чиє лагідне серце жодна дитина в житті не здогадається. Як могла Герміона дозволити собі нервовий зрив (цей термін означає її залицяльника, що працює на радіо), як могла вона жбурнути своїх дітей до прірви мовчання, страху і горя? Емілі здавалося, що вона має сама стежити за купанням. Але їй було відомо: навіть коли над її зоровим нервом не занесені ножі, вона піклуватиметься за племінників винятково з почуття обов'язку. Вони не рідні діти. Все просто. І вони — малі хлопчиська, тому в принципі некомунікабельні, з ними не виникає бажання задушевно спілкуватися, а ще гірше — вони розчиняються як особистості, бо вона їх не розрізняє, навіть з відсутнім трикутничком плоті. Можна тільки знати їх загалом.

Вона зіперлася на лікоть і піднесла до вуст склянку води. Відчуття присутності звіра, її ката, вже почало згасати, і зараз вона спромоглася скласти дві подушки зручніше в узголів'ї, щоб сісти. Це був повільний і незграбний маневр, тому що вона злякалася раптового руху; ліжко зарипіло, заглушуючи чоловічий голос. Припіднявшись, Емілі застигла, стиснувши долонею кутик подушки, і спрямувала свою невідступну увагу в усі закапелки будинку. Спочатку нічого не відбувалося, а потім запалили й одразу вимкнули лампу, і в непроглядній темряві почулися тихий скрик і різко придушений сміх. Це Лола з Маршаллом — там, у дитячій кімнаті. Емілі досі облаштовувалася, нарешті відкинулася на подушки і відсьорбнула літеплої води. А цей багатий молодий підприємець, певно, не такий поганий, якщо ладен цілу днину бавити дітей. Невдовзі вона зможе ризикнути й увімкнути лампу біля ліжка, а хвилин за двадцять — повернутися до господарства й узятися до нагальних справ. Передусім треба навідатися на кухню — з'ясувати, чи не запізно ще замінити печеню на холодні нарізки і салати, а потім слід привітатися з синовим другом і прийняти гостя, щоб почувався як удома. Щойно це буде зроблено, їй слід переконатися, що з близнятами все добре, про них належним чином дбають, і, може, чимось їх розрадити. Тоді можна буде й подзвонити Джекові, який забув попередити її, що сьогодні не повернеться. Доведеться спочатку звернутися до скупої на слова телефоністки на комутаторі, а потім — до пихатого молодика в адміністрації, а відтак переконати чоловіка, що не треба ятрити в собі почуття провини. Емілі хотіла знайти Сесилію і пересвідчитися, що та поставила квіти так, як їй наказали, а ще сказати, що дочці доведеться зробити над собою зусилля й сьогодні ввечері бути господинею дому, тож нехай убереться у щось гарненьке і припинить палити в усіх кімнатах. А ще — найголовніше — слід вирушити на пошуки Брайоні, бо провал вистави — страшний удар для дитини, і донечку треба втішити так сердечно, як може лише мати. Шукати Брайоні — значить вийти на різке сонячне світло, а вечірнє проміння може призвести до перегріву. Отже, слід знайти сонцезахисні окуляри, тобто на кухню йти ще рано, бо окуляри десь тут, у кімнаті: чи то на столі, чи то серед книг, а може, у кишені,— а повертатися по них нагору вдруге надто обтяжливо. А якщо Брайоні пішла до річки, то слід надіти взуття на низьких підборах...

Тому Емілі відкинулася на подушки ще на кілька хвилин; звір у її свідомості забився в якийсь закуток, а вона стала терпляче вичікувати, і переглядати свої наміри, і уточнювати їх. Вона хотіла заспокоїти рідних: з сутіні спальні дім здавався їй збуреним малолюдним континентом, на лісистих теренах якого різні істоти конкурували за її невсипущу увагу. Емілі не мала жодних ілюзій: старі плани, яких ніхто вже й не пам'ятає, плани, які втратили актуальність, зазвичай гарячкові й занадто оптимістичні. Емілі здатна обмацати «котячими вусами» кожний куток будинку, але не майбуття. А ще вона знала, що, врешті-решт, прагне лише одного — власного спокою; краще не протиставляти себелюбство і доброту. Вона обережно підвелася, сівши вертикально, опустила ноги на підлогу та взулася в капці. Не ризикнувши розсунути штори, вона ввімкнула лампу й почала навпомацки шукати темні окуляри. Вона вже вирішила, з чого починати.

Сім

Храм на острові, побудований у стилі а-ля Ніколас Реветт[17] у вісімдесятих роках вісімнадцятого століття, був задуманий як пам'ятка, як приманка, чия краса мала підкреслити пасторальний ідеал, а зовсім не з релігійною метою. Споруда стояла досить близько до води, зведена над берегом, щоб кидати примхливе віддзеркалення на озеро, а перспектива являла собою ряд колон і фронтон, наполовину схований серед берестів і дубів, якими був навколо обсаджений. Зблизька храм мав жалюгідний вигляд: волога просочувала штукатурку, і через це відпадали цілі шматки. Десь наприкінці дев'ятнадцятого століття це спробували незграбно замастити нефарбованим цементом, який набув брунатного кольору й надав будівлі пістрявого, хворого вигляду. В іншому місці зогнивали крокви, випинаючись, як ребра в тварини, що здихає з голоду. Від подвійних дверей, що вели у круглу залу, увінчану склепінчастим дахом, тепер і сліду не стало, тож кам'яна підлога була густо вкрита листям, листяним перегноєм і послідом різних тварин

1 ... 18 19 20 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута"