Читати книгу - "Ліс таємниць"

копирсався в ягодах під кущем гостролисту, але стримався.

Орляколап помітив пташку чи не одночасно з Вогнесердом. Тихесенько, лапа за лапою, він рушив до неї. Кілька разів крутнув крижами з боку на бік, готуючись до стрибка. Спостерігаючи за молодим котом, Вогнесерд подумав, що той чекав на мить довше, ніж треба. Дрізд почув його і злетів, але Орляколап кинувся за ним і, з усіх сил стрибонувши, збив на льоту.

Не випускаючи здобич із лап, він повернувся до Вогнесерда.

— Я погано розрахував час, — визнав він. — Надто довго чекав, правда ж?

— Можливо, — відповів Вогнесерд. — Але не хнюп носа. Ти спіймав здобич, і саме це важливо.

— Коли повернемось, можеш віддати дрозда старійшинам, — нявкнула Піскошторма.

Орляколап прояснів.

— Так, я… — почав він. Його перебив пронизливий, переляканий вереск, що лунав із лощовини.

Вогнесерд повернувся.

— Це наче кошеня кричить!

Разом із Піскоштормою та Орляколапом він кинувся на звук. Вибравшись із лісових хащ, коти кинулися до краю байраку і глянули вниз.

— Великий Зореклане! — видихнула Піскошторма.

Просто під ними виднівся вгодований чорно-білий звір. Вогнесерд відчув кислий запах борсука. Він ніколи ще не бачив цих тварин наживо, хоч не раз чув, як вони гучно бродять лісом. Масивною, пазуристою лапою борсук намагався сягнути розколини між двома каменюками, в якій сховався Хмарко.

— Вогнесерде! — верещав малий котик. — Допоможи!

Вогнесерд відчув, як наїжачилась кожнісінька шерстинка на його тілі. Він кинувся вниз до яру, оголивши передні пазури для нападу. Десь боковим зором помічав Піскошторму та Орляколапа, що мчали трішки позаду обабіч нього. Вогнесерд упився пазурами в бік борсука, і величезна тварюка з ревом повернулася, клацаючи щелепами. Звір був швидкий. Можливо, він навіть ухопив би Вогнесерда, якби збоку не наскочив Орляколап, націлившись кігтями йому в очі.

Борсук мотнув головою назад, туди, де Піскошторма впилася зубами у його задню лапу. З усіх сил відбиваючись, він відкинув її геть, і вона впала у сніг.

Вогнесерд знову накинувся і кігтями розпанахав борсучий бік. Краплини багряної крові впали на сніг. Борсук загарчав, але вже задкуючи. Коли Піскошторма знову підвелась і підійшла вперед, відпльовуючись, він повернувся і пошкутильгав геть із яру.

Вогнесерд повернувся до Хмарка.

— Тебе поранили?

Хмарко виліз із розколини, тремтячи усім тілом — з голови до подушечок лап.

— Н-ні.

Вогнесерд відчув невимовне полегшення.

— Що трапилось? Де Ряболиця?

— Я не знаю. Ми собі гралися, а тоді я повернувся і нікого не побачив. Я вирішив пошукати тебе, аж тут борсук… — він перелякано нявкнув і укляк, поклавши голову на лапи.

Вогнесерд уже витягнув голову, щоб лизнути його та заспокоїти, коли це Піскошторма сказала:

— Вогнесерде, глянь.

Вогнесерд повернувся. Орляколап лежав на боці, а з його задньої лапи на сніг сочилася кров.

— То дрібниця, — простогнав він, хоробро намагаючись звестися на лапи.

— Ану полеж, поки ми глянемо, — наказала Піскошторма.

Вогнесерд підбіг до нього й оглянув рану. На щастя, подряпина на лапі була довга, але неглибока, тож кровотеча вже майже припинилась.

— Пощастило тобі, дяка Зореклану, — нявкнув він. — І ти врятував мене від жахливого укусу. Це було дуже хоробро, Орляколапе.

Очі новака засяяли від такої похвали.

— Це не було дуже хоробро, — несміливо нявкнув він. — У мене не було багато часу на роздуми.

— Вояк не впорався б краще, — нявкнула Піскошторма. — Але що той борсук робив тут удень? Вони ж нічні мисливці.

— Мабуть, голодний, як і ми, — здогадався Вогнесерд. — Інакше не напав би на когось настільки великого, як Хмарко, — він повернувся до кошеняти і допоміг йому підвестись. — Ходімо, відведу тебе до табору.

Піскошторма допомогла підвестись Орляколапові та підтримувала його, поки той шкутильгав угору схилом. Вогнесерд ішов за ними, поруч із Хмарком, який тепер не відходив ні на крок.

Щойно вони підійшли до улоговини перед табором, як звідти вибігла Ряболиця, з усіх сил гукаючи Хмарка на ім’я. За нею поспішали й інші коти, наполохані її панічними завиваннями. Вогнесерд помітив серед них Вітрогона і Порохошуба, а тоді обімлів, побачивши, як Тигрокіготь вибігає з тунелю вслід за ними.

Ряболиця кинулась до Хмарка і заходилась його лизькати.

— Де тебе носило? — заразом докоряла вона. — Я тебе вже всюди шукала! Не можна ж отак тікати.

— Я й не тікав! — запротестував Хмарко.

— У чому річ? — проштовхався Тигрокіготь крізь гурт котів.

Вогнесерд спробував пояснити, поки Ряболиця все прилизувала розтріпане хутро Хмарка.

— Ми відігнали борсука, — пояснив він воєводі. — Орляколап поводився дуже хоробро.

Тигрокіготь свердлив його лютим поглядом своїх бурштинових очей, проте Вогнесерд не опускав голови — цього разу не було через що почуватися винним.

— Ти краще піди до Жовтоіклої та покажи їй свою лапу, — буркнув воєвода до Орляколапа. — Ну а ти… — він повернувся і загрозливо зиркнув на Хмарка. — Чим ти взагалі думав, наражаючи себе на таку небезпеку? Ти думаєш, воякам нічого робити, крім як рятувати тебе?

Хмарко прищулив вушка.

— Пробач, Тигрокігтю. Я ж не хотів зазнавати біди.

— О, ти не хотів! Тебе ніхто не навчив кращим заняттям, ніж просто валандатися без діла?

— Він же малий ще, — тихо заперечила Ряболиця, звернувши на воєводу погляд своїх лагідних зелених очей.

Тигрокіготь вищирився і гаркнув:

— Та від нього вже більше проблем, ніж від усіх інших кошенят разом узятих. Час йому чогось навчитися. І над собою попрацювати, якщо він хоче виправитися.

Вогнесерд уже відкрив рота, щоб заперечити. Хмарко справді не зробив зумисне нічого поганого, а його смертельний переляк сам собою був достатнім покаранням за те, що він відбився від Ряболицьої.

Але Тигрокіготь ще не закінчив.

— Ти будеш глядіти старійшин, — наказав він. — Чистити їхню брудну підстилку і носити чистий мох. Дивися, щоб у них було вдосталь свіжини, і ще будеш чистити їм хутро.

— Чистити хутро! — вигукнув Хмарко, через злість забувши про свій страх. — Не буду я цього робити! Вони що, самі собі шерсть не почистять?

— Вони старійшини, — прошипів Тигрокіготь. — Ти вже мусиш знати трохи більше про життя Клану, якщо взагалі хочеш стати новаком, — воєвода зиркнув на Хмарка. — Давай. І будеш це робити, аж поки я не скажу, що досить.

Хмарко ще мав бунтівний вигляд, але навіть він не наважився б перечити Тигрокігтеві двічі. Кошеня зустріло погляд воєводи запалом у своїх блакитних очах, а тоді кинулося до тунелю. Ряболиця схвильовано нявкнула і побігла за ним.

— Я завжди казав, що приводити кицюнь до Клану — погана думка, — прогарчав Тигрокіготь до Порохошуба. Кажучи це, він дивився на Вогнесерда, наче провокуючи його на заперечення.

Вогнесерд відвів погляд.

— Ходімо, Орляколапе, — нявкнув він, проковтнувши лють. Сваритися із Тигрокігтем не було сенсу. —