Читати книгу - "Ліс таємниць"

Відведу тебе до Жовтоіклої.

— Я піду назад і спробую зібрати нашу здобич, — запропонувала Піскошторма. — Не хотілося б, щоб усе дісталося борсуку!

Із цими словами вона знову полізла вгору. Вогнесерд вдячно нявкнув їй услід і рушив до табору з Орляколапом. Новак сильно накульгував і взагалі виглядав стомленим.

Коли вони підійшли до проходу, Вогнесерд здивовано побачив, що Хвостолом видибує з табору поруч із Жовтоіклою.

Двійко вартових, Темносмуг і Довгохвіст, ішли одразу за ними.

— Ми, певно, подуріли — виводимо його погуляти, — буркнув Довгохвіст. — А що, коли він утече?

— Утече? — кинула Жовтоікла. — Ви там часом не вірите, що їжаки літають? Нікуди він не втече, дурний ти клубок хутра.

Вона обережно зчистила сніг із плаского каменя і підвела до нього Хвостолома. Той усівся, втупивши в небо невидющі очі, і принюхався до повітря.

— Гарний сьогодні день, — промурмотіла Жовтоікла, міцно притуляючись до Хвостолома своїм кощавим сірим тілом. Вогнесерд ніколи не чув, щоб вона говорила настільки лагідно. — Скоро сніг розтане, скоро сюди прийде новолист. Здобич буде гарна і жирна. Тоді тобі покращає.

Слухаючи її, Вогнесерд пригадав те, чого не знав більше жоден кіт — Жовтоікла була матір’ю Хвостолома. Навіть сам Хвостолом цього не знав, а зараз він і вухом не повів у відповідь на слова медикицьки. Вогнесерд аж здригнувся від болю в очах Жовтоіклої. Вона була змушена відмовитись від сина, щойно той народився, бо ж медикицькам не можна мати кошенят. Пізніше, щоб врятувати Громовий Клан від нападу волоцюг, Жовтоікла билася із Хвостоломом та осліпила його.

Але ж вона досі любила сина, а він ставився до неї так, як і до всіх інших Громових котів. Вогнесерд мало не завив, співчуваючи старій киці.

— Я розповім про це Тигрокігтеві, — нервово нявкнув Темносмуг, походжаючи біля підніжжя каменя, на якому сиділи коти. — Він не дозволяв в’язневі йти з табору.

Вогнесерд підійшов майже впритул до Темносмуга.

— Синьозірка була провідницею Клану, коли я востаннє цікавився, — гарикнув він. — І кого, як ти думаєш, вона послухає: тебе чи медикицьку?

Темносмуг став на задні лапи, закопиливши губи й оголивши ікла. Вогнесерд почув, як у нього за спиною розлютовано зашипів Орляколап. Він напружився, готовий до того, що Темносмуг нападе. Але перш ніж бійка встигла початися, сварку вояків припинила своїм гарчанням Жовтоікла.

— У чому справа? — її приплюснуте обличчя визирнуло знад каменя, однак злість миттєво змінилася стурбованістю. — І що сталося з Орляколапом?

— Його подряпав борсук, — відповів Вогнесерд, востаннє глянувши на Темносмуга.

Стара медикицька миттю зістрибнула вниз та оглянула ногу Орляколапа, обнюхавши рану.

— Житимеш, — крекнула вона. — Іди в моє кубло. Там Попелапка, вона дасть тобі якісь трави, щоб прикласти до рани.

— Дякую, Жовтоікло, — нявкнув Орляколап і пошкандибав геть.

Вогнесерд пішов услід, але, перш ніж пірнути до тунелю, озирнувся. Жовтоікла знову забралась на камінь. Зараз вона сиділа, притиснувшись бочком до Хвостолома і лагідно лизькаючи його хутро. Вогнесерд ледь чув, як кицька тихенько мугикає йому щось таке, що лише королеви мугикають своїм кошенятам. Але Хвостолом був мовчазний, як і завжди. Він навіть не повертав голови, щоб поділитися з медикицькою язиками.

Вогнесерд сумовито рушив до тунелю. Небагато є зв’язків у світі, тісніших за зв’язок між мамою і дітьми. Ясно, що Жовтоікла досі відчувала материнську любов. Навіть попри усе те, що скоїв Хвостолом, — убив свого батька, мало не занапастив Тіньовий Клан своїм кровожерним провідництвом, напав на Громовий Клан із бандою волоцюг. Але для Жовтоіклої, для якоїсь частини її розуму, він і досі залишався її кошеням.

«Як же тоді забрали від рідної матері Мрячконіжку і Каменешуба? — роздумував Вогнесерд. — Чому Дубосерд приніс кошенят до Річкового Клану? І найважливіше запитання: чому ніхто із Громового Клану не намагався їх шукати?»

Розділ 9

Поки Попелапка оглядала рану на нозі Орляколапа і робила йому компрес, Вогнесерд пояснив їй, що сталося.

— Тобі краще залишитися тут на ніч, — сказала сіра кицька новакові. — Але я впевнена, що за день чи два твоя нога буде як нова.

Її голос був веселий, без жодної нотки суму через те, що її власна нога ніколи вже не буде як нова. Попелапка обернулася до Вогнесерда і додала:

— Тут щойно був Хмарко. Він сказав, що мусить вишукувати кліщів у старійшин, тож я дала йому трохи мишачої жовчі.

— Це для чого? — запитав Орляколап.

— Якщо накрапати трохи на кліща, він швидко вилізе сам, — відповіла Попелапка. Її блакитні очі сяяли іскорками сміху. — Але не облизуй після того лапи: це справжня гидота.

— Я впевнений, Хмарко буде в захваті від такого заняття, — скривився Вогнесерд. — Шкода, що Тигрокіготь вирішив покарати малого. Насправді Хмарко невинен у тому, що борсук напав саме на нього.

Попелапка знизала плечима.

— Із Тигрокігтем не дуже посперечаєшся.

— Це точно, — погодився Вогнесерд. — Я все-таки піду перевірю, чи з Хмарком усе гаразд.

Сморід мишачої жовчі вдарив йому в носа, як тільки він зайшов до кубла старійшин. Дрібновух лежав на боці, поки Хмарко шукав паразитів у його сірому хутрі. Старійшина сіпнувся, коли котик випорснув трохи жовчі на його задню лапу.

— Обережніше, малий! Притримуй пазури.

— Я їх і не випускав, — пробурмотів Хмарко, насупившись. — Усе, кліщ виліз. Я закінчив, Дрібновуше.

Крапохвістка, яка невідривно спостерігала за ними, озирнулася на Вогнесерда.

— Твій родич дуже здібний, — проскрежетала вона. — Ні, Хмарку, — додала кицька, коли той вирушив до неї, несучи мох, просочений мишачою жовчю. — Я впевнена, що не маю кліщів. І на твоєму місці я б не будила заради цього Однооку, — Крапохвістка кивнула на старійшину, яка спала, скрутившись біля поваленої колоди. — Вона тобі за це не подякує.

Хмарко озирнувся з надією. Більше нікого зі старійшин не було.

— То я можу йти? — запитав він.

— Прийдеш до Одноокої пізніше, — нявкнув Вогнесерд. — А тим часом можеш винести звідси брудні підстилки. Я тобі допоможу.

— І потурбуйтеся, щоб нові були сухими! — прогарчав Дрібновух.

Вогнесерд із Хмарком разом вигребли старий мох та верес і за кілька підходів винесли його за межі табору. Вояк показав кошеняті, як відмити лапи від мишачої жовчі у снігу.

— А зараз ми йдемо шукати свіжий мох, — нявкнув Вогнесерд. — Ходімо, я знаю гарне місце.

— Я вже втомився, — бідкався Хмарко, чапаючи вслід. — Я не хочу це робити.

— Ну, співчуваю, але ти мусиш, — відповів Вогнесерд. — Не журись, могло бути й гірше. Коли я ще був новаком, мене змусили доглядати за Жовтоіклою.

— За Жовтоіклою?! — здивувався Хмарко. — Фу, закладаюсь, вона була ще та буркотуха! Ти діставав від неї?

— Тільки на словах, — сказав Вогнесерд. —