Читати книгу - "Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута"

Розділ №10. Шалений стукіт серця

Шалений стукіт серця бив по барабанних перетинках. Він викликав тремтіння на кінчиках пальців та непереборне бажання кудись втекти. Я заклякла на місці, не знаючи куди дітися від того, що я відчувала в цей самий момент, і як викрутитися з цієї ситуації не виставивши себе остаточно божевільною. Думати виходило вкрай погано, тому я не додумалась ні до чого кращого, як повільно почати вибиратись із затишних обіймів. І все було б чудово, Лоріан не особливо втримував мене коло себе, але я наче дурепа заплуталася у своїх же ногах й рухнула на нього.

— Есміно... — прошипів крізь зуби чоловік та зігнувся від болю. Поглянувши вниз і побачивши куди саме я потрапила своїм коліном, мене кинуло в холодний піт і я поспішила злізти. — Ти як хочеш, але з завтрашнього дня я тебе буду відгодовувати, поки ти своїми кістками не нанесла мені колоту рану...!

— Я не навмисно... — спробувала виправдатися за конфуз, але виходило так собі.

— Якби навмисно — взагалі б вбила, так? — розсміявся крізь біль потерпілий, а в мене від цього сміху аж тягар впав із серця. — Вперше бачу жінку, яку лякає не моє дурне прокляття, а мої обійми. Закрадається підозра, що тікали від мене не через магію, а через те, що я такий страшний. Ти хоч чого злякалася так?

— Та... — шукала якісь пояснення, але перш ніж озвучила їх, почувся шум за дверима. Це було чудовим збігом, який змусив мене повірити в бога. — Агов! Ми тут! Відкрийте!

— Есміночко? — гукнула міс Нея, повертаючи ключ у замковій серцевині. — А я думала, що ви вже пішли й зачинила все. А ви чому ще тут?

— Бо одна допитлива чергова вирішила сунути свого напудреного носика в чужі справи, — буркнув злий Лоріан, здіймаючись із дивану й направляючись на вихід. — Тільки совісті не вистачило, так?

— Що ви таке говорите, містере Рейне?! Та я б ніколи не нашкодила вам! — надто бурхливо відреагувала жіночка, заломлюючи руки. О це так Лоріан! Невже влучив? — Ви ж знаєте, я люблю вас більше за інших слідчих!

— Ваша любов мене або лікарні доведе, або до вінця, — буркнув він, а потім став поряд з міс Салі та прошепотів їй щось на вухо. Від його слів чергова почервоніла та засміялася, а в мене аж язик зачесався від бажання запитати про це. — Збирайтеся, міс Саунд, вже пізно. Я чекатиму вас на першому поверсі й проведу додому.

— Я і сама можу дійти, — вкотре повторила, але як і вчора —  була проігнорована спиною буркотуна.

— Збирайся, дівчинко. Містер Рейн може й страшний та грізний, але жоден чоловік не захищатиме тебе так, як він, — по доброму балакала жінка, підштовхуючи мене в плечі. Вона вправно зачинила мій кабінет так, що всі сумніви щодо підстави зникли. 

— Хто б мене від нього захистив ще... — прошепотіла в голос, згадуючи, як скажено билося серце. Гострий слух головної пліткарки відділу вловив мої слова й відразу ж схопився за них.

— А у вас хіба немає імунітету до нього?

— Та є, є, — мовила гучніше, щоб не турбувати нікого. А подумки додала —  "Шкода, що не того, якого треба. Бо такими темпами, я сама буду від нього тікати". Від турботливого, ніжного та нормальнішого за Джері та Айрона разом взятих. — Гарного чергування вам, міс Неє. Дякую, що визволили нас.

— І тобі гарної ночі...

Ноги тихо ступали вздовж темних коридорів слідчого відділу,  шукаючи вихід назовні. Всю дорогу сходами я шукала якісь причини, аби відмовитися від супроводу, але фраза "Не проводжай, бо мене інфаркт схопить" звучала не дуже виховано. Фраза "Згинь з моїх очей, поки я не закохалася в тебе" — звучала взагалі ніби погроза. Після неї  Лоріан втік би, скоріше за все, залишивши весь букет висяків на мене з Джері.

Довготривале безголосся неочікувано змінили голоси від яких я аж завмерла на останній сходинці та стала вдивлятися в темряву. Неподалік від виходу стояв уже одягнений Лоріан та розмовляв з якоюсь високою, красивою...некроманткою. Традиційною такою — з чорним довгим волоссям, в чорній сукні, глибоким тембром голосу, до ладу сильному чоловіку. За її спиною стояв Семюель Санктус — керівник цієї сумнівної контори та обіймав красуню за талію. Він був одягнений у вишуканий чорний костюм, ніби виходив не з відділу магічних вбивств, а зі світської зустрічі. І хоч одягнені вони були не відповідно, але чудово личили один одному.

Зробивши ще кілька кроків я зупинилася на останній сходинці та завмерла від зневажливого тону:

— Вона ще жива хоч? — іронічно запитала та сама жінка та міцніше обхопила лікоть містера Санктуса, викликаючи в Лоріана бажання зникнути. — Після тебе навіть зомбі не воскреснути. Пряма дорога на той світ.

— Цілком жива, — холодно відповів Лоріан, вдивляючись в стелю й намагаючись показати, що ця розмова не була для нього неприємною. Але виходило погано. Його кулаки побіліли від злості, а дихання було на диво повільним, ніби він подумки закопував їх обох на якомусь милому кладовищі. — Працює собі. Ви не йдете ще, Алієн? Пізно вже, хіба вам не час?

— Значить ще не цілував, — глузливо протягнула та сама "колишня" про яку мені розповідав Джері вчора. — А вона знає, що потрібна тобі лише для зняття прокляття?

Смарагдові очі опустилися на лице Алієн, а потім помітили мене за її спиною. Вони дивилися з якимось пекучим соромом та бажанням випроводити мене, аби я не чула цього всього. Але було занадто пізно. Я стояла на тій нещасній сходинці та думала в яку авантюру себе зараз втягувала, переступаючи поріг і повільно ступаючи до Рейна. Спокійно дивитися як з нього знущалися, я не могла.

— Цей тип прокляття не знімається, — тихо мовила, ігноруючи шоковані погляди. А потім розповіла те, що встигла вичитати в особистій електронній бібліотеці під час обідньої перерви. — Він лише має певні винятки, які допомагають жертві довше протягнути зі своєю совістю наодинці.

— Звідки ти це взяла? Відомостей про нього немає в загальному доступі, — дивувалася моя колега, доки я косилася на Лоріана. Не так я хотіла розповісти йому про це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍