Читати книгу - "Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко"

Сонячний день травня 2025 року. Київ, вулиця Тарасівська, 23/25.

Хлопчина у вишиванці, на вид двадцятирічний, підтягнутий, пружним шагом сходить на крильце. Зі значним зусиллям, аж відхиляючись трохи назад, він відкриває триметрові дубові двері в під'їзд старовинного п'ятиповерхового будинку. Входить у парадне. Оглядається: позаду нього вже зачинилися важкі двері, а попереду — п’ять-шість сходинок і дивна решітка… Підходить, одразу не второвуючи що тут до чого. "Ва-у! Так це для ліфта", здивовано зауважує наш герой.

Спроба сходу відчинити двері шахти виявляється невдалою. Тоді гість починає натискати підряд все що стирчить і хитається. Так влучає і в червону кнопку. Одразу все приходить у рух. Через решітку він бачить як вгору безшумно повзе, наче на санчатах, якась купка сірого каміння. На зустріч цьому вантажу із самої гори будинку щось тарахкотячи спускається, підтягуючи до себе якийсь товщенний "шланг", поки перед його очима не з'являється, щоб ви думали, - "будиночок" схожий на кімнату. Допетрав, що це – очікуваний ліфт. Тепер двері можна відчинити та зайти до "хатинки". В ній також є, тільки фанерні, дверцята.

"- А тут затишно, — з дитячою зацікавленістю подумав хлопчина". І дійсно: стінки ламіновано дубом під прозорим лаком; на задній – величезне дзеркало з бра, біля нього – гарненький пуфик вкритий червоним, чи то велюром, чи то фетром. А запах! Якийсь знайомий і давно нечуваний аромат парфуму. Нагадує дитинство … "Краще, а ніж в моїй комірчині, але те ж тіснувато. Але що дивно, так дивно: жодного напису, а ні мозочка, а ні подряпини! В моєму будинку – OTIS. Сталевий, полірований, потужний і беззвучний. Та поцяцькований чим не попадя. Цікаво: чому? Зараз зроблю селфі і скину П'єру. Нехай знає. У них там в Парижі такого антикваріату вже точно не знайдеш.

Постив що покинув Люксембурзький сад[1] і перейшов у Ле Муффтар[2]. А ще — змінив сценічне  ім'я на цивільне. Чудак" – розмірковував наш молодик.  

Натиснув кнопку п'ятого поверху. Поїхали. Відчуття як у фунікулері: трошечки ривками, похитує зі сторони в сторону, але їде ж. Менше, а ніж за пів хвилини ліфт майже зупиняється і ривками доповзає до місця остаточної зупинки. "Чи це безпечно?" ­- майнуло в думках. "Тепер треба вибиратися. Як воно тут … А, відчинити дві фанерні стулки, потім – сталеву дверну решітку і — гайда назовні. Добре що подивився під ноги (батько натаскав): там же прірва! У-ф-ф, вибрався. Та ось і потрібна квартира номер 15. Точно, як хазяйка телефоном розповідала". Тепер наш герой почав вагатися на яку кнопку дзвоника йому нажинати, адже їх аж шість. Він уважно придивився до них зблизька, як тільки йому це дозволяв ніс. Жодного підпису де чия. І всі шість — в пилу. Ними явно дуже давно не користувалися. Тоді він просто постукав. Тук-тук, — раз, другий, третій. Узявся за величезну, наче поручень, бронзову ручку. Спробував похитати двері. Вони не піддавалися. Приклав до них вухо. Завмер.  Аж в раз почув  якийсь невиразний шурхіт, потім тремтячий голос:

- Вам кого?

- Ми з вами домовлялися про кімнату, мовив хлопчина. Я – Тіно. А про себе: "От не можу я, щоб не підколоти. З нового ім'я П'єра глузую, а сам своє "обчикрижив". Хоча, здається вдало: Тіно, Ті-но, Тін-о-о, — на італійський манір. Жаль тільки що подруги не маю співзвучної. Наприклад, Тінторелло (Тінті), або Сінгарелла (Сінгі). "Сінгарелла, моя Сінгарелла[3]…", крутилося в голові і не переставало: "От зараз відкриються двері і стара глянувши на мене скаже, борони Боже, що буде звати мене, на ім'я Кікі, як в тому однойменному американському кінофільмі[4]."

        Нарешті гучно гримнув засув і двері відчинилися. На порозі стояла згорблена бабусенція, вкрита чорно-коричневим клітчастим пончо зі звичайнісінького пледа. Ні її обличчя, ні рук, а ні ніг видно не було. Вона наче виповзла, а не вийшла.

- Заходь, Тіно. Проходь вперед. Моїх шажків сімнадцять. Твоїх – не знаю. Перші двері ліворуч. Чекай, я підійду за тобою. І запам'ятай, мене звати Тіла.

Тіно рушив у темряву, намацуючи лівою рукою стіну. Ось і білі двері. Через хвилину добрела і господиня. Трохи відсунула хлопця вправо, вставила ключ і відімкнула кімнату. Штовхнула легкі піддатливі двері і вмить в очі боляче вдарило яскраве денне світло. Тіно аж зажмурився. Він перечекав декілька миттєвостей коли мине різь в очах і ввійшов у кімнату.

        Посередині майже квадратного приміщення стояв круглий стіл. Домівка була розміром, — десь чотири на чотири метри та ще і з балконом. Його двері були наполовину прочинені і за ними віднівся балконний столик.

За обіднім столом на Тіно дивилася не моргаючи синьоока дівчина з незвичайним овалом обличчя і величезними очима, що надавало її образу моторошну схожість з інопланетною істотою. "У-у", промайнуло в Тіно, - "Ангар-51"[5]. Здається, мене гіпнотизують. Картину дещо пом'якшувало її розпущене золотаве волосся і те, що вона була в голубенькій блузці з вихлястими оборочками.  Набите на тканину зображення білих метеликів додавало образу незнайомки дитячої безпосередності. Руки спокійно лежали на столі. Дівчинка обіймала ними, наче приголубивши, фарфоровий чайник із власним зображенням. Він також був розмальований у стилі її наряду.

Тіла мовчки обійшла стіл, погойдуючись з боку в бік, підійшла до дівчинки, стала за її спиною.

- Знову оце! Скільки ж можна, Віна! І звертаючись до Тіно сказала:

- Не переймайся. Це ж лялька-грілка. Накривати чайник. Дивись: - і вона підняла "артефакт" за шию, демонструючи відсутність ніг.