Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Сафар-бей стурбовано сіпнувся, але нічого не сказав, тільки ще більше похнюпився. Козак розгорнув згорток, придивився і здивовано гмикнув.

— Он воно що? Цікаво... Мені причулося, бек, чи ти згадував Київ? А тут зовсім інша дорога позначена. На північний захід. Чи не під Хотин, часом? Обдурити надумав мене, щеня? Так хоч брехав би з розумом. Втім, про що це я... Не пощастило Перекопському мурзі з сином. Дурня виростив.

— Ні-ні... — гаряче запевнив запорожця Сафар-бей. Так квапливо, що навіть неприховану образу повз вуха пропустив. — Я правду кажу. Ти ж, сам говорив: мій батько мудра людина. Далеко вперед дивиться... У чужу голову не заглянеш. А що, якщо купці передумають до Києва з товаром йти? Ось він і велів мені, заодно, подивитися дорогу на Хотин. Від Кічкаського урочища до Умані битий шлях веде, а звідти — хоч на Черкаси повертай, хоч через Білу церкву на Київ їдь. Чого там виглядати? А з дорогою на Хотин — щороку все інакше... То вода під землю піде і нічим поїти коней, то байрак новий шлях перегородить — шукай об'їзд по бездоріжжю. Ламай колеса та вісі. 

— Складно, — погодився Полупуд. — І все ж, не вірю... Надто складно. Я ж і сам чумацькі валки водив. І те, про що ти розповідаєш, тільки для великого обозу важливо. Дуже великого...

— Можливо... — погодився татарчук. — Але можу тільки повторити: коли батько щось велить, ніхто, навіть синові краще не питати: «Навіщо?» А великий чи малий обоз з Істамбула вийшов, то мені невідомо... отамане.

Географія ніколи не входила в число моїх улюблених предметів. Не в такій, звичайно, мірі, щоб і я, як Митрофанушка* (*герой п'єси Фонвізіна «Недоросль») вважав, що наука ця для пана марна. Візничий дорогу знає. Швидше, я погоджувався з варіантом: «Язик і до Києва заведе».

В тому сенсі, що завжди можна в навігатора запитати або на карті подивитися. Не в первісному суспільстві живу... Жив, тобто. І ось тепер, коли запорожець з татарчуком почали обговорювати деталі ймовірної подорожі турецьких купців «з греків у варяги» або кудись ще — мені стало нудно.

З іншого боку, яке мені діло: хто, що і куди продавати везе? Я ж не в долі... Зі своїми заморочками розібратися б. Не на дивані перед телевізором сиджу, пивко посмоктуючи...

Вдавати, що зі мною нічого незвичайного не відбувається — подумаєш, велике діло: опинився в іншому столітті без будь-яких пояснень і зрозумілих перспектив — ставало все складніше. На якийсь час можна будь що можна відкласти, оскільки «тяжіє дневи злоба його», але ж людина не страус — думки і тривоги в пісок не сховаєш. Ні-ні, та й пригадаєш, що не кіно дивишся...

Тому, користуючись тим, що від мене просто зараз нічого не треба, я вирішив влаштувати перекур. Дослівно… Присісти, закурити люльку, абстрагуватися трохи, зібратися з думками, порадитися з... собою ж, і намітити хоч якийсь план дій. А то, до сих пір, я тільки реагував на зовнішні подразники, машинально намагаючись утриматися на плаву. Не маючи ні найменшого поняття: куди мене несе потік, як тут глибоко і де найближчий берег? Банальний синдром «собаки і колеса». Вищи, а біжи.

І ситуація, незважаючи на проявлену спритність і навіть геройство, принципово не змінилася. Мені, як і раніше пропонували не вибір, а лише зміну обставини. Грубо кажучи, станція і буфет інші, а пиво і залізниця все та ж. Шлях проходження з «Біс його знає звідки» до «Він же знає куди»

Розмірковуючи в такому інтелектуально-саркастичному руслі, я залишив Василя займатися процесом допиту, а сам набив люльку знайденим у татарина тютюном, запалив від багаття, міцно затягнувся і...