Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 10

Як часто трапляється при сновидіннях, я мало що запам'ятав. Тільки найяскравіші, останні миті. Запах прим'ятого полину, гіркий присмак у роті, тупіт копит і неприємна, чужа мова... Гидкий, схожий на зміїне шипіння, шелест вийнятої з піхов шаблі... Розумію, що треба втікати, намагаюся підвестися, але хтось силою утримує мене на місці і при цьому трясе так, що зуби клацають...

— Петре! Петрусю... Прокинься! Що з тобою?! Гей, баби! Води! Швидше!

Насилу виринаю з напівнепритомності і приходжу до тями в руках запорожця. Схоже, це саме Полупуд намагається витрусити з мене душу. Обличчя в козака стривожене, погляд теж. Геть  забуваю про те що я німий, намагаюся сказати, щоб відпустив, але замість цього витискаю з себе найголовніше:

— Та... та... та… ри...

Втім, результат той же. Від несподіванки Василь розтиснув руки, і я лантухом падаю на землю. Козак тут же кидається піднімати мене.

— Слава тобі, Господи! Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа... Відпустило бідолаху! — вигукнув радісно і знову затряс, як дурень грушку. — Заговорив! Чуєш, Петре! Ти знову говориш!

Сила і амплітуда «потрясінь» збільшувалася в геометричній прогресії, так що відмовчуватися і далі ставало небезпечно для здоров'я.

— Я?.. — нічого розумнішого в старанно збовтуваний, як коктейль у шейкері, мозок не прийшло. А класичний спосіб потягнути паузу — відповідати запитанням на запитання.

— Ні, я... — зареготав запорожець і нарешті перестав мене трясти. — Ось бачиш, Петре, а ти мені не вірив. А я казав: «Господь милостивий...»

Взагалі-то, я як раз вірив. Більш того — точно знав, що неодмінно поверну собі «втрачений» дар мови, але не планував зробити це так швидко. Адже далеко не в усі подробиці тутешнього життя ще вник, багато в чому не встиг розібратися, а тепер вже відмовчуватися не вдасться. Шкода. Непритомність мені підвела. Ну, та чого вже тепер. Взявся за гуж — лізь в короб і не кажи «гоп».

— Василю... — я спробував підібрати слова, здатні переконати запорожця, що не марю і сповна розуму. — Постривай... Мені видіння було. Ось тобі хрест, не вигадую...

Що не кажіть, а загальна простодушність і дитяча довірливість середньовіччя мають свої переваги. У вченому третьому тисячолітті мені б, в кращому випадку, порадили температуру виміряти і холодний компрес до потилиці прикласти. У гіршому — викликали би ту «швидку», де у санітарів завше напохваті сорочка з довгими рукавами. А тут — сказав чоловік, що видіння йому було, значить — було. Чого там, діло звичне. З кожним трапляється. Щодня і регулярно. Як реклама в новинах.

— Про це я здогадався відразу, як тільки ти про татар закричав... — запорожець дбайливо посадовив мене під дерево, притулив до стовбура, а якась жаліслива молодиця простягнула флягу.

— Дякую... — в роті реально пересохло, як після марафону.

Тьху! Мене замалим не знудило. Кумис чи що? Нічого огиднішого в житті пробувати не доводилося. Немов, у молоці, що перебродило тиждень тому і вже «задихнулося», для «смаку» ще й давно не прані онучі полоскали. Чудо, а не напій. Справжня «жива» вода. Мертвого на ноги поставить.

— Як бідолашного корчить ... — зі співчуттям сказала та сама молодиця. — Падуча у нього чи що? ..

— Щезни, вороно… — відмахнувся запорожець. — Не накаркай. Так що тобі привиділося, Петрусю?

— Води... — мене знову скрутило в сухому блювотному позиві. — Заради всього святого, дайте ковток води...

Василь звелів. Молодиці подали. Назад вже не пішли. Стовпилися навколо, тихенько гомонячи поміж собою. Ясна річ, мене жаліли. Така вже натура жіноча. Як би самих життя не било, а побачили стражденного і вже готові... якщо й не допомогти, так хоч поспівчувати.

Я зробив кілька жадібних ковтків, злегка масажуючи горло, періодично покашлюючи і вимовляючи окремі звуки і склади. Немов сам собі не вірив, що знову можу говорити.

— Ну? — підігнав товстошкурий і безцеремонний Полупуд. — Годі мукати, як теля, що дійку бачить. Розповідай...

— Татари...

— Петре, ​​не дурій... — нетерпляче сіпнув вусом запорожець. — Це я вже чув. Говори, як належиться... Якими силами? Звідки і куди скачуть?

Он як? Цікаво. Козак не просто вірив у здатність людини спілкуватися з тонким світом і зріти в... просторі, а ще й вимагав від медіума подробиці, як від посланого в дозор спостерігача.

Ну, добре... Мені то що, я з превеликим задоволенням.

Закрив очі, пригадуючи бачене в трансі, і, щоб краще зосередитися, міцніше стиснув в кулаці ще теплу чашку люльки... Картинка перед уявним поглядом виникла несподівано чітка, немов скриншот на моніторі.

— Зачекай... Зараз порахую... — щоб не збитися, я став загинати пальці, при цьому не відкриваючи очей. — Два, три... вісім... десять... плюс ще три... плюс п'ять... Ага, он там ще троє... ні, четверо. Разом... ой, ні. Ще цих не зауважив... Загалом, двадцять чотири... Дві дюжини, — уточнив про всяк випадок, згадавши, що в ці часи, здається, інша система обчислення була в ходу. — А скачуть вони...

Покліпав віями, покрутив головою і знову закрив очі, повторно викликаючи видиво. Цікавлячись не так вершниками, скільки навколишнім пейзажем. На жаль, зорієнтуватися в просторі виявилося значно складніше. Ракурс не дуже вдалий — перспектива не захоплювала горизонту. І жодної прив'язки до місцевості...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍