Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

чи я, чи незнайомий добродій, тепер погладив їй рукою чоло — вона так збентежено поглядала, чуючи кожне «ти», — немов жартома, навмисне, навіть глузливо, щоб підкреслити отак ніжно подарунок долі; не знаю; хай там як, але це сталося. Наше прощання надворі під дощем, аж поки нарешті зупинилося таксі, було швидким і формальним. Тільки тоді, коли вона вже сіла на сухе, зневажливо зосередившись лише на чорній сумочці, мене охопило те, що називають почуттям. Вона, здається, дивилася на мене, а коли нечема-водій, — нечема, бо на цьому місці він, власне, не мав права зупинятися, — поїхав разом з дамою в дощ, поки я марно чекав на помах її рукавички, мене паралізував страх, що моїй волі може настати край...

Я насунув на голову капелюха.

Я крутнувся на підборі — я не хотів бути тим Я, що переживає мою оповідку, оповідку, яку я міг собі уявити, — крутнувся на підборі, щоб якомога швидше відірватися від незнайомого добродія.

Я крутнувся на підборі: її таксі на клумбі дощових струменів, коли я ще раз обернувся, було таким самим таксі, як і решта, невдовзі я вже й не бачив, де воно, бо зупинилося на перехресті, й раптом стало багато таксі, годі їх розрізнити, розбризкують...

Я поплентався до готелю.

Унизу на вулиці перед готелем, де я в одязі ліг на ліжко, гуркотів відбійний молоток, що тепер, коли хотілося спати, видавався мені диявольським знаряддям; не зарадило й те, що я зачинив вікно і навіть опустив жалюзі: шибки деренчали. Я не знав, що робити. Коли молоток інколи припиняв роботу, змінювався лише тон гуркоту, бо тепер стугонів компресор. Я справді не знав, що робити в цьому місті, й немов жартома набрав її номер. Вона була вдома. Немов жартома: відразу, тільки-но почувши її голос, я передав трубку незнайомому добродієві. Прошу! Я взагалі не знав, що казати, а втім, вона теж. Ну то й що? Я вдався до дотепів. Її сміх (без обличчя) навівав нудьгу. Протягом утомливого базікання я лежав на ліжку, розглядав ліву ногу в холоші, що хиталася, мов нога маріонетки, споглядав сині шкарпетки незнайомого добродія, пальцями якого я міг ворушити, як мені заманеться, великим пальцем навіть у сольному виконанні, і чув не без зловтіхи, що сьогодні ввечері вона не вільна, бо мусить бути в театрі, здається, на гастрольному спектаклі «Ла Скала», принаймні я так зрозумів. Натомість лишився квиток її чоловіка, що, на жаль, як я знав, був змушений виїхати. Диявольський гуркіт раптом припинився. Коли її голос, тепер тихіший, бо місто між нею і мною раптом замовкло, — а втім, не сам тільки голос, бо ж додавався й образ вродливої жінки, — трохи вагаючись, запитав, що я роблю сьогодні ввечері, я признався, що я не великий любитель опери. Проте незнайомий добродій розмовляв і далі. Мені не хотілося бачити її знову. Коли я поклав трубку, все видавалося комічним — як здебільшого після якоїсь події: непевну домовленість, якої досяг незнайомий добродій, я не вважав за обов’язкову для себе; вона обтяжлива, та аж ніяк не обов’язкова. Невже це має статися, думав я, діставши з валізи темний костюм і повісивши його на плічка, потім знову ліг на ліжко, курив і зненацька протверезів... Я побачив незнайомого добродія в моєму темному вечірньому костюмі, бачив, як він сидить на місці її чоловіка, а себе самого — як її чоловіка, що виїхав і не знає, що робити в чужому місті, бо надворі дощ, і він лежить у сорочці й штанах у готельній кімнаті, яка не відрізняється від цієї, курить...

Я спробував читати.

(Інколи мені здається, що кожна книжка, якщо в ній не йдеться про запобігання війнам, створення кращого суспільства й таке інше, безглузда, пуста, безвідповідальна, нудна, не варта того, щоб людина читала їх, неприйнятна. Зараз не пора для оповідок про Я. І все-таки людське життя відбувається або зникає в окремому Я, більш ніде.)

Я просто не знав, що діяти.

Невдовзі після шостої години (я не хотів чекати її пообіцяного дзвінка між шостою і сьомою годинами) я вийшов із готелю, щоб піти в кіно і не чути відбійного молотка, який знову взявся до роботи. Дощ припинився, мокрий асфальт відображував блакитне небо, весну. Без плаща, бо я вже переодягнувся для театру, отже, в темному вечірньому костюмі, з руками в кишенях штанів, я зайшов посеред вистави й тому не розумів, кого там застрелили, і нудився; згодом пішов до бару, потім до другого, де грав на автоматі...

Незнайомий добродій: Ендерлін.

На другий день, коли я знову опинився на вулиці та у світі, і то раніше, ніж звичайно, бо була тільки сьома година ранку, він, добродій у темному вечірньому костюмі, йшов незнайомою вуличкою, як і решта людей, що йшли на щоденну роботу, йшов без плаща, з руками в кишенях штанів, щоб привертати до себе якомога менше уваги, а потім у барі, в гурті робітників, що сьорбали каву, теж випив кави й купив сигарети, бо за ніч скурив усі, він знав: ніч із жінкою, що ввійде до дивного числа, яке ніколи не називають. Mille е tre![5]Він знав і їв булочку, не заплативши за неї, й замовив собі другу каву. Він гадав, що минулося, сподівався, ніби може так гадати. Дарма що його бліде обличчя ховалося за пляшками, йому все-таки здавалося, ніби кожен приглядається до нього; це бентежило його, як і сонце надворі, як і дзеркало за пляшками, як і вуличний рух чужого міста, як і те, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа, і він не знав, чому це бентежить його. Його тут ніхто не знав. Навіть якщо й запізно, щоб піти непомітно під покровом ночі, йому таки пощастило, вважав він, полишити дім так, щоб його ніхто не бачив. Він сподівався на це задля самого факту. Після петлянь по вуличках згодом, мабуть, лише прибиральник бачив, як він умивався в громадському фонтані, саме цей образ і лишиться в його спогадах... Мокра хусточка в кишені штанів тепер заважала, він стояв і пив другу каву, і те, що навіть тут і тепер, де сичав автомат «еспресо», стояв гамір чашок і голосів, він відчував потребу ходити навшпиньки, остаточно збивало його з пантелику. Наче чоловіки ліворуч і праворуч, водії в шкіряних фартухах ніколи не обіймали жінки! Принаймні справа з її ключем вигоріла, ключ від її квартири лежав тепер, як і