Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Розділ 3

Отаман проїхав довжиною всієї колони, дивився прямо, міцно тримаючи віжки коня.

Близько ста вершників стояли на легкому узвишші, різного віку, статури і мабуть стану. Попереду ряд кінних списоносців, за ними мушкетери. Окрему задню частину складало військо з шаблями, пістолями і навіть вилами. Занепокоєні та рішучі, збуджені перед битвою, що от-от настане, вони стримували коней, перевіряли чи добре закріплені пояси, чи заряджені пістолі. Оцінювали, як довго потрібно наближатись до ворога.

- Не подобається мені цей схил, - Сказав чоловік, дивлячись тупим поглядом в горизонт, - Ще попадають зі списами.

- Мовчи, Федьку, не попадають, - Відповів чоловік з орлиним поглядом, вертаючи свою шаблю в піхви.

- Тобі мене не затикати, шмаркачу. Не одну бійку пройшов, краще знаю, хто впаде, а хто побіжить далі.

Другий легко схилився в сідлі й теж почав дивитись в горизонт.

- Не сердіться, батьку. Кажу, що бачу.

- То мало бачиш, - Федько повернув голову, щоб сплюнути, але зрозумів, що потрапить в коня збоку, - Ай, що буде, те буде. Глянь! Їде!

З вузької западани на узвишші появився вершник на мишастому коні. Йому на зустріч вибіг отаман.

- Цікаво скільки їх, - Повертаючись до Федька, який мовчав.

Кілька секунд кошовий говорив з розвідником, після чого двоє перейшли в інший бік клони.

- Зараз буде промова, - Ствердив Федько.

Отаман пришвидшуючи коня, оглядав військо, легко стаючи на стремена.

- Браття!, - Грізно крикнув кошовий, - Їде москаль! Їде багато! Їдуть вбивати!, - Ватажок зупинився і розвернув коня, - Не доїдуть сволочі, не дамо!!!

Натовп разом підхопив «Не дамо!»

- Не бійтесь смерті! Ви уже мертві!

- Ми вже мертві! - Закричало козацтво.

- За волю! За мною!, - Отаман вийняв шаблю й підняв її до гори.

- За волю!, - Знову заволав натовп, витягуючи свою зброю.

Кошовий виїхав вперед, за ним сотня війська, все більше пришвидшуючись, вони вибігли на рівну землю. Попереду показався невеличкий лісок, через який проходила дорога, дорога з військовою колоною російських солдат.

Козаки ставали все ближче, їх помітили, в колоні почалась метушня, воєводи віддавали накази, солдати формували колони, витягували гармати, та було запізно. Запорожці увірвалися, скошуючи всіх, вирізали всіх хто стояв в ступорі, хто перезаряджав, хто втікав.

Крики заполонили поле, проносились ехом, все нові й нові. Окремі солдати встигали вистрілювати, попадаючи у вершників, що неслись повз.

Когось затоптали коні, когось збивали з ніг й кололи списами. Козаки стріляли з пістолів прямо в сідлі.

- Бий москаля! Не жалій!, - Кричав отаман.

Метушні, як і ворога, ставало все менше, вигуки козаків ставали все чіткішими. Частина вершників погналася за втікачами в ліс.

На дорозі залишилися два вози, біля яких почали збиратися мушкетери, пробуючи прострілити лляні накидки.

- Не стріляти!, - Підбіг отаман, - Виманимо!

Федько, який займався добиванням, почув крики й теж підбіг до возів.

- Вилазь, курво! Живий будеш!

З середини вилітала відповідь, розібрати яку, так ніхто й не зміг.

З воза, що стояв позаду, раптом вилетіла рушниця, вершники що були поруч, відійшли на пару кроків. З піднятими руками вийшов російський солдат з кров’ю на обличчі. Отаман наблизився.

- Зв’язати його!

Троє запорожців злізли з коней і дістали мотузку. Наставлючи зброю, його зв’язали й повели до юрби.

- Чекаємо тих, хто погнався до лісу!, - Скомандував гетьман, - Шукайте тіла!

- А що робити з цим возом?, - Запитав один із запорожців.

- Нічого, сам вилізе.

Раптом зі щілини між дошками й покритою тканиною вилетіла іскра. Отаман широко відкрив очі й закричав.

- Назад! Коней назад!!

Козаки почали розвертати коней, деякі з яких пручалися, один жеребець не втримався на ногах і впав разом з вершником. Накрита теліга вибухнула великим полум’ям, що пішов вгору і в боки, забравши з собою молодика, який відійти не встиг. В повітря здійнялися поламані дошки й тріски разом з тканиною, яку понесло вітром, колеса розлетілися й прижались до землі.

Запорожці ще кілька хвилин не наважувались підійти ближче, час від часу на землі вигорали й потріскували залишки пороху. Кілька малих дерев поруч охопило полум’я.

Отаман першим підійшов до воза, вірніше до того, що від нього лишилось. За ним повільно підходили побратими. Гетьман подивився на обвуглене тіло молодого козака, який помер миттєво. З лісу почали повертатись запорожці, стаючи на стремена й намагаючись роздивитися.

Важко дихаючи, кошовий віддав наказ.

- Зберіть тіла.

 

***

- Як це розуміти?!, - Федір Наумов різко увірвався до кабінету Свирида Глондара, - Майже п’ятсот відбірних солдат! Ескорт!

- Заспокойтесь, Федоре!, - Впевнено перебив полковник, - Поясніть, що сталося.

Наумов гучно захлопнув двері й підійшов до столу.

- Я тобі поясню, що сталося, - Вимовив з люттю, - Моїх солдат посікли як худобу! Ваши Запарожские казаки!

Свирид спокійно дивився в очі наміснику.

- Вони їхали до Глухова?

- Ні, зараза, до Вроцлава! До Франкфурта, за моря і океани!, - Репетував Наумов, - До Глухова, пане полковнику, - Знизивши тон, - До Глухова.

- А чому ж я, пане наміснику, полковник глухівський, не знав про це, га?, - Загадково запитав Свирид.

Очі Наумова набрались люті, він накинувся руками на стіл.

- Потому что отродье ваше, не к царской милости, - Вимовив скриплячи зубами.

- То царській милості й кланяйтесь, - Свирид продовжував зберігати спокій, - Врешті, не моя була воля, палити Чортомлик.

Федір Наумов тримав грізний погляд.

- Запорожці самі по собі, без фортеці, без флоту, - Свирид витримував їдучий зір, - Вбивають, щоб вижити. Ви самі до цього привели.

- Обережніше зі словами, Свириде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍